14.4 — Вечірній кошмар у кафе «Сир і Спазм»

Кафе «Сир і Спазм» зустріло їх незвичним затишком — як той родич, що занадто привітний, бо щось приховує.
Вивіска мерехтіла: спершу «СИР І СПАЗМ», потім — «СИРИСПАЗМ», а потім просто «А». Ніби натякала на оцінку ситуації.

— Як тут... мирно, — Лея обережно ступила всередину.
— Як у пастці, — поправив Вирій.

— Як у нашій новій кухні перед вибухом кавоварки, — буркнула Тесса. — Чомусь так само пахне ваніллю і стресом.

— У вас усіх дивні стандарти щодо «мирно», — зауважив Ерік, 

озираючись навколо. Він тримав у руках імпровізований сенсор для аномалій, зроблений із телефона, віночка і шматка сиру брі. Виглядав серйозно, як завжди, але очі — трохи розгублені.

Кафе було порожнє. Столи акуратно застелені серветками. На кожному — по пончику.
Але це були не ті пончики, які ти хочеш вмочити в какао і забути про світ. Ні.

Ці пончики дивилися на них.

— Вони порожні, — прошепотала Лея, — але... вони не порожні.

І вона була права.
Зовні — звичайна пончикова форма. Але всередині — щось пульсувало. Ніби тривога. Ніби хтось наповнив їх невиспаними ночами, страхом перед невідомим і музикою з ліфта, яка грає в пеклі.

— Вони пахнуть, як моя дипломна робота, — сказав Вирій, глянувши на один із пончиків. — Гарно оформлено, але всередині — екзистенційна порожнеча.

Раптом один із пончиків підстрибнув.
Не котнувся. Не впав. А саме — підстрибнув.
І ще один. І ще.

— Вони рухаються! — Ерік вистрибнув на лавку. — Це як у сні, де ти намагаєшся втекти від булочки!

— У тебе такі сни часто? — запитала Тесса, ховаючись за перевернутим меню.
— Не після сьомої чашки еспресо.

Пончики почали рухатись лавиноподібно, скачучи по підлозі. Один влетів у вітрину з йогуртовим морозивом. Інший — стрибнув просто в обличчя пластиковому коту, що махав лапкою. Кіт впав, ледь не розплакавшись.

— До біса, — Вирій витягнув спеціальний детектор з кишені. — Код! Вони всі активовані!

— ХТОСЬ завантажив у них сигнали, — Лея сховалася за стійкою. — Це не пончики. Це... носії тривоги!

І тут...

ПІЦА.

Один шматок — той самий зі зворотного тіста — злетів з тарілки й кинувся на Лею.
Так, кинувся.
Як яструб. Як злий будильник. Як рахунок за комуналку.

— ААААААААААААА!!! — закричала вона, інстинктивно закриваючи обличчя меню.
Шматок упав на стіл і зіскочив назад, мов хотів повторити атаку. Лея відсахнулась, і в останній момент врятувала палець — він лишився неушкодженим, але з явним ПТСР.

— Ця піца хотіла мене вкусити!! — вигукнула вона, трясучи рукою.

— Це найстрашніше речення, яке я чув за тиждень, — прокоментував Ерік.
— А ти бачив, як на нас накинулась шаурма в лабораторії гастроклонів? — нагадала Тесса.
— Та це була наукова шаурма. Вона мала мотивацію.

Піца на столі пульсувала. Навколо неї — тремтіли пончики.

— Вона альфа, — сказав Вирій, стискаючи в руці свій сканер. — Вона джерело.
— Програмний центр? — уточнила Тесса.
— Буквально. Вона... транслює. Через запах. Через смаки. Вона включає їжу.

— Їжа як Wi-Fi, — Лея нервово сміялася. — Прийміть мою тривогу в роумінгу, будь ласка!

— Це як ШІ, тільки для їжі, — сказав Ерік. — Хтось створює емоційно активні харчі. Порожнеча стає не просто метафорою — вона стає інтерфейсом.

І тут із задньої кімнати долинув дивний звук — ніби щось відчиняється.
Скрегіт. Шипіння. Сяйво.

— Це духовка, — сказав Вирій, наближаючись. — Але не звичайна.
— Звичайні не ховають портали до сніданкових вимірів, — уточнила Тесса.

— Ага. Час...?

Вони рушили до задньої кімнати, де духовка світилася зловісним рожево-блакитним.
В повітрі пахло глазур’ю. І страхом.