14.3 — Зворотне тісто

— Світло вмикається автоматично, — зауважив Ерік, коли лампи під стелею підвального тунелю почали миготіти, мов очі дуже втомленого кота.
— Може, не варто цьому довіряти? — Лея озирнулася на Тессу. — Автоматичне світло — це завжди перший крок у фільмі, де потім усе палає.

— У нас і так усе завжди палає, — буркнула Тесса. — Я вже почала ностальгувати за нормальними справами. Там, де просто хтось щось вкрав, а не… вікна в інші виміри в підлозі пончикових.

Вони йшли вузьким коридором, стіни якого були оббиті білою плиткою, подряпаною і покритою написами.
Серед графіті:
«Ми всі — порожнина»
«Смачніше без сенсу»
і просто «¯\_(ツ)_/¯».

— Це виглядає… як культ, — прошепотів Вирій. — Культ дірки?

— Культ дірки. Хтось десь уже друкує такий мерч, — відказала Тесса.

Але в цей момент з кутка долинули дивні звуки — ніби хтось змішував дріжджі з кашлем. Група зупинилась. Лея натиснула на стіну — і вона плавно відкрилась.

За нею — ще одна кімната. Стіни встелені коробками з пончиками. Вони обережно зайшли всередину.

— Це… холодильник? — Ерік підійшов до однієї з коробок і відкрив її. — Ні, стоп. Це…

— Піцерія, — сказав Вирій, нахилившись до столу в центрі. На ньому стояла... піца. Одна. І виглядала вона, м’яко кажучи, дивно.

— Хто ставить піцу в кімнату з пончиками? — Лея насупилась. — Це ж гастрономічна єресь.

Тесса підійшла ближче.
— Чекайте… ви це бачите?

Всі троє підійшли. Піца була наче перевернута навиворіт. Тісто — всередині. Начинка — зовні. І все це рухалося.

Не як звичайне тісто, а... пульсувало.

— Воно... дихає, — сказала Тесса.

— Та ні, просто… — почав Ерік і тицнув її пальцем.

— НЕ ТИЦЯЙ ПУЛЬСУЮЧУ ЇЖУ! — закричали всі троє одночасно.

Тісто злегка здригнулося і... повернулося.
Так, прямо от повернулося у відповідь. Легкий, ледве чутний хрускіт пролунав — ніби хтось відкрив банку з панікою.

— Це якась пастка, — Лея миттю витягла сканер. — Піца зворотного складу... тут щось не так на базовому фізичному рівні.

— Взагалі-то, — Вирій нахилився над нею з планшетом, — тісто має структуру, подібну до нервової тканини. Як мікросхема, що побудована з дріжджів.

— Я завжди знала, що хліб хоче нас знищити, — пробурмотіла Тесса.

Ерік тим часом підійшов до старенького холодильника в куті.
— Тут є ще коробка. І ще одна… з фотографіями?

На фото — усміхнений пекар. І напис:
«Пам’ятай про Капралла. Він просто хотів спекти щось нове».

— Це він, — прошепотіла Лея. — Пекар, що зник у цій частині міста.

— А залишилася лише піца, — сказала Тесса. — І тепер вона поводиться так, ніби має серцевий ритм.

— Він став піцою? — Ерік відсахнувся. — Це… надто навіть для нас.

— Я не знаю, чи він став піцою, — відповів Вирій, — але я знаю одне: ця їжа — не просто їжа. Вона… носій. Інформаційний. Хтось вмонтовує дані в тісто.

— Зворотне тісто як код, — прошепотіла Лея.

— І можливо, — додала Тесса, — це пов’язано з тими зниклими пончиковими отворами. Хтось... збирає порожнечу. Формує з неї щось. Передає через їжу.

— І якщо код активується… — почав Вирій.

— …то ця штука може почати діяти, — закінчила Лея.

Раптом із вентиляції пролунав звук — схожий на те, як кричить заморожена булочка, коли її кидають у магію.

— Час тікати, — сказав Ерік, уже стоячи біля дверей.

— Час снідати, — пробурмотіла Тесса. — Але окей, тікати — теж варіант.

Вони всі вибігли з кімнати, і як тільки двері за ними зачинились, піца тихенько здригнулась. В її центрі спалахнуло щось, схоже на QR-код, зроблений з соусу. Він пульсував. І... чекав.