14.2 — Таємна пончикова кімната

— Добре, — мовила Лея, витягуючи з пончика сканер енергетичних полів, який виглядав, ніби маленький пилосос поєднали з кульковою ручкою і залишили в мікрохвильовці на «гриль». — Ми або маємо справу з саботажем на рівні хлібопекарського тероризму… або…

— Або? — нахилився Вирій, тримаючи пончик на зубочистці, як крихкий доказ на місці злочину.

— Або з чимось, що не мало б існувати в нашому шарі реальності, — спокійно відповіла Лея, і її очі в ту мить підсвітилися фіолетовим. Можливо, через сканер. А можливо, через драму.

Тесса сиділа на стільці навпроти, повільно облизуючи глазур з пальців.
— Тобто, ти хочеш сказати, що хтось викрадає дірки з пончиків?

— Не просто викрадає, — Лея зробила жест, ніби ловить у повітрі невидиму дірку і кладе її в кишеню. — Вони зникають у конкретну точку. Переміщуються. А от куди — це вже загадка.

Ерік саме в цей момент увійшов у пончикову лабораторію — перероблене підвальне приміщення, яке насправді мало б бути архівом, але тепер було заповнене пончиками, апаратурою і легким ароматом марення.
— Хтось викрав… порожнечу? — з недовірою перепитав він, піднімаючи пончик і вдивляючись у його ідеально гладенький центр. Точніше — відсутність центру. Бо дірки там більше не було.

— Ні, — відповіла Лея. — Вкрали саму ідею дірки.

— Угу, — протягнув Ерік. — В наступній справі, мабуть, кудись зникне звук "Ш", і всі будуть казати "ирока" замість "шоколадка".

— Не підказуй всесвіту, — буркнув Вирій, і водночас його сканер задзижчав так, наче він щойно натрапив на грильований портал.

— Опа! — вигукнув він. — Повітря в цій кімнаті… має аномальну щільність. Особливо тут, біля коробки з ванільно-цитрусовими.

— Ти хочеш сказати… — почала Тесса, повільно встаючи. — Що повітря, яке м мало бути всередині пончика… перейшло кудись інде?

— Саме так, — відповів Вирій. — Це не звичайна відсутність. Це… відсутність із навігацією.

— Міжвимірний викрадач булочних пустот, — пробурмотіла Тесса, затягуючись пончиковою панікою. — В якийсь момент мій мозок мав зупинитись, але тепер він просто бігає колами, як хом’як на крафтовому еспресо.

Ерік тим часом уже досліджував підлогу навколо.
— Тут під плиткою… є щось дивне. Порожній простір, схоже, дійсно має напрямок. І…

КЛАЦ.

Плитка злегка прогнулася. Знизу — легке шипіння, ніби хтось зітхнув глибоко, та ще й ванільно.

Вирій і Лея схопили інструменти. Тесса схопила пончик (рефлекторно). Ерік просто пішов уперед, бо, очевидно, його життєва місія — натискати все, що клацає.

— Це люк! — вигукнув він і смикнув кришку вгору. Та виявилася легкою. Всередині — сходи, що вели вниз, у темряву, в якій пахло дріжджами, метафізикою і страхом першого разу, коли ти готуєш щось із авокадо.

— Ми щойно відкрили… — прошепотіла Лея, — …таємну пончикову кімнату.

Тиша. Глибока. І солодка.

Тесса мовчки передала Лєї руку. Та взяла її, мимоволі стисла. Вирій зробив крок перший — і простір під ногами заколисався. Ерік пішов другим, уже тримаючи в руках маленьку викрутку і ще менший пакет з жуйками (бо хто знає, скільки ми там зависнемо).

— До речі, — знизу пробурмотів він. — А якщо це пастка?

— Ерік, — зітхнула Тесса, — якщо це пастка, то принаймні ми помремо у хорошій компанії і в приємному запаху.

— І зі смаком в роті, — додав Вирій.

— Буквально, — сказала Лея, облизуючи палець від глазурі.

І вони зникли в темряві — де починалася справжня порожнеча.