Розділ 14 "Порожнеча має смак"; 14.1 — Відсутність у відсутності

Почалося з того, що Тесса хотіла пончик. Просто пончик. Без подвійного дна, змови чи пастки.
— Один, — промовила вона вголос, дивлячись на небо. — Один пончик, і я обіцяю, що до кінця дня не лізтиму в жоден міжвимірний портал.

— Ти дала цю обіцянку вже п’ятнадцять разів, — буркнув Ерік, який ішов поряд із кавою в руках. — І вже дев’ятнадцять разів її порушила.

— Це було всього лиш шістнадцять разів, — відказала Тесса. — І один із порталів вів просто до супермаркету.

— Де охоронець запитав у тебе, чому ти вилізла з морозилки.

— Бо там була знижка на сир!

Вони звернули на ріг до маленької пекарні під назвою «Дріжджовий Рай», де завжди продавали найкращі пончики у місті — з діркою, як годиться.
Але цього разу... щось пішло не так.

— Доброго ранку! — усміхнулась Тесса до пекаря, веселого чоловіка з запорошеним борошном волоссям. — У вас є пончики?

Пекар мовчки простягнув тацю.
На ній — десять пухких, теплих пончиків.
І жоден з них не мав дірки.

— Що це?.. — Тесса нахилилась, наче вони просто сором’язливо ховають отвори.

— Я… я не знаю, — простогнав пекар. — Ми робимо все як завжди! Тісто, форма, температура, інструкції від бабці Гретель із записника… Але дірки зникають!

— Тобто вони були? — уточнив Ерік, підозріло дивлячись на пончик, як на потенційного шпигуна.

— Були! О п’ятій ранку ще були! А о шостій — хоп — і гладенькі!

— Немає нічого гіршого за гладеньке місце, де мала бути дірка, — пробурмотіла Тесса, вже вмикаючи режим розслідування.

— Ну, є одна річ, — додав Ерік. — Знайти пончик з діркою, але всередині — родзинки.

У цей момент із сусіднього столика пролунав переляканий шепіт: — Ви вже чули? Кажуть, Пожирач Порожнечі повернувся…

— Хто? — перепитала Тесса, насторожено.

— Той, хто живиться… дірками. Він забрав мою серединку від бейґла! — прошепотіла старенька пані з мереживною парасолею. — А тепер приходить по решту.
— Пожирач Порожнечі, — повторив Ерік. — І чому це звучить як псевдонім мого старшого брата, який завжди забирав останній шматок піци?

Тесса підняла один з пончиків і проткнула його пальцем.

— Слухай, а що, як… — вона замовкла. — Що, як дірка справді кудись переміщається?

— Що, якщо вона просто… не існує? — припустив Ерік.

— Але вона ж мала існувати! — роздратовано вигукнув пекар. — Я зробив дірки! Я їх любив!

— Ти кажеш про тісто чи про дітей? — спитав Ерік.

— Про дірки! — зірвався пекар. — Ми вирізали їх, як завжди! Вони були!

Тесса підійшла до вітрини і торкнулась ще одного пончика. Він справді був м’який, теплий, ідеальний. І абсолютно повний.
Абсолютно. Повний.

— Це неправильно, — пробурмотіла вона. — Це не пончик. Це булка-космонавт.

— І, схоже, він повернувся з того боку без… дірки, — додав Ерік, кидаючи довгий погляд на пончик. — А може, це наш шанс?

— На що?

— Назвати це явище Пончикова Аномалія-14. І врятувати світ. Знову.

Тесса вже витягувала блокнот.

— Отже… — почала вона, — початкова поява феномену — близько шостої ранку. Симптом — зникнення отворів. Місце — пекарня. Свідки — пекар, пані з бейґлом, Ерік, який не вірить у випадкові збіги, і я, яка хотіла просто сніданок…

— І отримала потенційно ворожу випічку, — додав Ерік. — Вітаю. Ти знову прокляла ранок.

— Тоді гайда шукати, куди зникають дірки. Бо якщо вони справді кудись ідуть — я хочу знати, що їх там зустрічає.

Вони вийшли з пекарні, несучи з собою кілька зразків пончиків і перше відчуття тривоги.

Над містом здіймався легкий запах ванілі… і чогось набагато дивнішого.