13.9 — Біль і ніжність

Було тихо. Така тиша, що чути, як у кімнаті дихає пил.
Тесса сиділа в темряві, обнявши коліна. На підлозі — уламки старого жорна для спецій, як символ усього, що колись крутилось — і зламалось. Флешка з відео лежала на столі, поряд — чашка з остиглим чаєм. На дні застигла лунка з гірким осадом.

Надворі вечоріло. Повітря стало м’яким, ледь вогким. І в цій в'язкій тиші —
тук-тук.
Знову.
Тук. Тук.
Це був не кур’єр, не сусід із петардами, не нічна мара.
Це був Ерік. Його стукіт. 

Тесса підійшла до дверей. Торкнулась ручки. Зупинилась.
Невже знову?.. Вона зітхнула, відчинила.

Він стояв на порозі. Втомлений. Босоногий. Без зброї. Без щита.
Просто він.
— Гей, — прошепотів. Але одразу сховав слова в кишеню.
Він не сказав більше нічого. Просто зробив крок. Іобійняв її.

Обійми були без запитань. Без “як ти” й “що сталося”.
Без “пробач” і без “я ж казав”.
Він просто був там. Довкола неї. Його руки обережно, але впевнено замкнулись за її спиною, як ремінь безпеки, що замикається перед турбулентністю.

Тесса завмерла. Її тіло спершу напружилось — рефлекс довіри, який вже встиг завмерти і вимерти. Вона стиснула щелепу, як тримала себе ці дні.
Але потім — повільно, невідворотно — щось у ній здалось.
Треск. Мікротріщина. І з неї — сльози.

Спершу одна. Потім друга. А далі — каскад, як сніг на даху, що зривається після першого пригрітого сонцем дня.
Її пальці стискали тканину його футболки — і вона не відпускала.
Грудьми хлипала повітря, мов не могла вдихнути вже годинами.
Її сльози падали йому на шию.
Він не рушив. Лише тихо, з ніжністю, гладив її спину.

— Вони знали, — прошепотіла вона. — Знали, що їх можуть вбити. І все одно працювали.
— Я знаю.
— А я... я була на фестивалі піци. Я сперечалась про ананаси. В той час.
— І це робить тебе не винною, Тессо. Це робить тебе живою.

Вона підняла до нього очі — повні блиску, але вже не від вогню минулого.
Він усміхнувся. Так ніжно, що серце могло не витримати.
І тоді — повільно, без поспіху, мов усе вже давно вирішено —він поцілував її.

Поцілунок був тихим, теплим, мов плед після грози.
Її губи були солоні від сліз, але солодкі від близькості.
Ніякої музики, ніяких фанфар — тільки дотик, що сказав усе:
"Я тут. І я нікуди не піду."

Вона не опиралась. Не ображалась. Не аналізувала.
Просто дозволила собі бути — поруч.
Вперше за довгий час вона довірилась.
І відчула, як біль… стає легшим.
Якби біль був сковорідкою, то Ерік щойно зняв її з вогню.

Тиша між ними тепер вже була іншою. Вона пахла не втратою. А тим, що ще буде. Що ще можна збудувати. Може й не заново — але вже не наодинці.

А зранку… з’явився аромат.
Знайомий. Гострий. Імбирно-перцевий.
І хтось сміявся на кухні. Але це вже…