13.8 — Історія, стерта дотла

Серед руїн, де колись була наукова гордість батьків Тесси, тепер лежали лише понівечені металеві стелажі, поплавлені кабелі та обвуглені плати. Лабораторія згоріла дощенту — як ретельно прибране місце злочину. Але одна річ уціліла. Маленька, дивом вціліла флешка, заклеєна плівкою та позначена клейкою стрічкою з написом:
"Тільки якщо зовсім край".
Ну що ж, схоже, край настав ще вчора.
Тесса під'єднала її до переносного сканера, що чудом вижив у офісі після попередньої пожежі. Лєя поруч нервово пила зелений чай із гірким присмаком синтетичного базиліку. Вирій мовчки розбирав уламки, хоча видно було, як стискаються в нього щелепи.

На екрані з’явилось відео.

Темне приміщення, хтось тримає камеру, яка тремтить.
В об’єктиві — знайомий профіль: батько Тесси.
Він стоїть на тлі знайомої лабораторії, ще цілої, живої, навіть гордої. Його очі — стомлені, але сповнені тривоги.

— Якщо ти це дивишся, значить, або все пішло шкереберть, або ти така вперта, як твоя мама…
…Сировина, яку ми створили, може лікувати. Але в неї є інший бік. Її можна використати як зброю. Ми з мамою відмовилися продавати формулу — навіть урядам, навіть корпораціям. А тоді почалися… «інциденти».

Він озирається, вочевидь чуючи щось за кадром.

— Ми підозрюємо, що хтось хоче викрасти дані. Якщо ти знайдеш це повідомлення — бійся. Не довіряй нікому. Формулу ми зашифрували. Ключ у… — тут відео обривається. Просто різкий чорний екран, як у поганому трилері. Тільки це було не кіно.

Тиша, що запала в кімнаті, була майже фізичною.
Після кількох секунд Лєя прокашлялась:
— Отже, твої батьки загинули… не просто так.
— Їх убили. Знищили. — голос Тесси тріснув, але не зламався. — За те, що відмовилися.

Вона сиділа нерухомо, втупившись у мерехтливий монітор. Її пальці машинально теребили старий сріблястий кулон — подарунок мами. Очі не блищали. Вони горіли.

— Тоді пожежа… — почав Вирій.
— …була прикриттям. Лабораторію знищили першою. Щоб стерти сліди. А будинок... мій дім... — Тесса стисло вдихнула. — Спалили після того, як я почала розслідувати. Я була близько. І це їм не сподобалось.
Її сміх прозвучав несподівано — гіркий, хрипкий, невчасний.
— Я просто хотіла дізнатися, чому в нашій шафі завжди стояло сім видів оцту. А знайшла змову рівня “Мамо, я створив біозброю”!

— Тесса… — Лєя зробила крок ближче, але Тесса підняла руку.

— Ні, все добре. Я просто... знаєш, вони ніколи не розповідали, чим саме займаються. "Харчова наука, доню", — копай-копай, а воно “таємна синтетична приправа, яка може знищити місто або вилікувати рак”.
І найгірше — я не була там. У ту ніч.
Я поїхала на дурний фестиваль піци з Еріком, пам’ятаєш?
І поки я сперечалась про ананаси, мій дім перетворили на попіл.

Голос обірвався.
Вона встала, пройшлась до розбитого вікна, де колись був вхід до архівного відділу. Крізь отвір вже пробивалося передвечірнє сонце.
Тесса приклала лоба до холодного бетону й шепотіла ледь чутно:

— Мені казали, що це був нещасний випадок. А це була… війна. Просто тиха. Без пострілів. І я в ній — мішень.

На секунду всі мовчали. Навіть чай у Леї застиг у горнятку. Вирій, зазвичай спокійний, врешті не витримав і стиснув кулак:

— Якщо вони ще живі — ми їх знайдемо. Якщо ні — ми знайдемо тих, хто їх наймав. І змусимо шкодувати.

— Прямо як у хорошому бойовику, — криво усміхнулась Тесса. — Але спершу… мені треба знати, що ще лишилося.

Вона ще раз глянула на обгорілий корпус флешки.
Усередині було ще кілька папок. Одна — названа «Ключ».
Вона клацнула — і на екрані з’явився лише один файл: .key.
Неможливо відкрити без паролю. Без… пам’яті.

Тесса видихнула. Уперше за весь день — довго, глибоко.
Загадка не завершилась. Вона тільки починалась.
А от сили — закінчувались.