13.7 — Він знав

День добігав кінця, коли Тесса й Ерік залишились наодинці в кабінеті, схожому на тінь того, що згорів. Тиша між ними була важка, наче куля, що повисла в повітрі і не мала наміру падати.

— Я знав, — сказав Ерік. Голос його був тихий, але кожне слово лунало, мов громовиця в її голові.

Тесса підняла на нього погляд — холодний, мов лід у склянці з розбитим дном.

— Знав… що саме? — її голос був рівний. Надто рівний.

— Кілька років тому. Я натрапив на згадки про лабораторію. Про витік. Про штамп CL-X. Але… там не було прізвищ. Я не знав, що йдеться про твоїх батьків.

— Але підозрював? — в її голосі з’явилась гіркота. — І мовчав. Як і всі.

Ерік зітхнув, неначе намагався видихнути все, що так довго тримав у собі.

— Я боявся, Тессо. Боявся, що якщо згадаєш — зламаєшся.

Вона зробила крок назад, торкаючись рукою до стіни, ніби шукала опори.

— Я вже була зламана, Ерік. Просто навчилась стояти.

Він мовчав. Тільки дивився. І не знаходив, куди подіти руки.

— Ти зрадив мене вдруге, — прошепотіла вона. — Не тому, що не знав. А тому, що не довірив мені правду.

— Тессо…

— Ні. Мовчи. — Її голос затремтів. — Я не витримаю ще одного "я хотів як краще".

І вона вийшла. Різко. Рішуче. Як виходять ті, хто вже не хоче ні про що слухати.

Ерік кинувся за нею.

— Тесса! Зачекай!

Вона грюкнула дверима своєї кімнати й замкнулась зсередини. Стало тихо. Дуже тихо. Навіть дихання затихло в коридорі.

Ерік стояв перед дверима, спершись лобом об дерево.

— Я все ще тут, Тессо… Навіть якщо ти мовчиш. Навіть якщо ти грюкнула дверима. Навіть якщо я… останній, кого ти хочеш бачити.

Він говорив, хоч не мав відповіді. Лише стіну і дерев'яну панель перед собою. Аж доки з коридору не з’явились Вирій і Лєя.

— Що сталось? — Лєя тримала чашку з чаєм, який вже встиг охолонути.

— Вона… вона дізналась, — тихо відповів Ерік. — І має повне право мене ненавидіти.

Тиша знову.

Аж раптом — звук. Вибух скляного дзвону. Гострий, як крик. Як вирвана нота.

У кімнаті щось розбилось. Дзеркало.

— О ні, — прошепотала Лея.

Тим часом усередині Тесса стояла, важко дихаючи. Її груди здіймались і опускались так, ніби вона тільки що пробігла кілометри. Руки тремтіли.

Вона дивилась на розбите дзеркало, яке ще секунду тому висіло над її письмовим столом. Тепер воно було на підлозі, розкидане сріблясто-скляними уламками, мов крила розбитої бабки.

У відбитті вона бачила себе. Усі ці роки. І себе знов. І знов. І знов. В очах — біль. У щоках — сліди відбитих сліз. У серці — війна.

Її пальці тягнулись до уламків. Вона не думала. Просто опустилась навколішки й почала їх збирати. Один за одним. Маленькі шматочки себе, свого минулого. Кожен уламок — неначе кадр її пам’яті: мама, що сміється. Тато, що тримає пробірку. Їхній дім. Її дім. Вогонь. Пустота.

Раптово — біль. Один уламок порізав долоню. Потім ще. І ще. Кров капала на дерев’яну підлогу, змочуючи порох та осколки.

Вона не зупинялась. Лише тихо схлипувала. Без звуку. Так, як 

тільки можуть плакати ті, хто втомився кричати.

— Тесса! — Ерік влетів у кімнату, коли двері все ж піддались. — Ти поранилась!

Він кинувся до неї, узяв її закривавлену руку.

— Чому ти… чому ти це зробила?

— Бо не могла більше дивитись. — Її голос був глухий. — На себе. На те, ким стала. На все, що втратила. На все, що знову зламалось.

Ерік мовчки дістав аптечку. Обережно — мов лагодив старий годинник — почав витягати скалки. Перебинтовувати.

— Це я винен. Я мав сказати.

— Так, — просто відповіла вона. — Але й це вже не змінити.

Він продовжував перебинтовувати, кожним рухом намагаючись передати більше, ніж просто турботу.

— Пробач, Тессо. Я справді… боявся. Але не тебе. Боявся втратити.

— Я вже втратила. І батьків. І дім. І пам’ять. — Вона зітхнула. — Але тебе… все ще тримаю. Як би не хотіла відпустити.

— Я не піду. — Його голос був хрипкий. — Навіть якщо розіб’юсь об твоє мовчання. Навіть якщо доведеться збирати тебе уламок за уламком.
Тесса нарешті підняла очі. Довгі секунди дивилась на нього. А потім — ледь-ледь — кивнула.

— В останній раз, Ерік. Я прощаю. Знову.

Позаду них Вирій і Лея вже мовчки прибирали уламки, кладучи їх у коробку, обгорнуту м’якою тканиною. Бо навіть скло потребує дбайливого ставлення, якщо воно — частина чийогось минулого.