13.6 — Пахощі минулого

Ліс зустрів їх тишею, що звучала голосніше за будь-які крики.
Сосни стояли, як мовчазні свідки, — високі, застиглі, із голками, що шелестіли одне одному щось про те, що люди не повинні були сюди повертатися.
Але команда поверталась.

— Ви чуєте? — прошепотала Лея, щойно вийшли з авто. — Тут ніби повітря… щільне.

Вірій кивнув, стискаючи ліхтарик.

— Це воно. Летюча есенція. Сліди сполук CL-X, навіть через стільки років. Пахощі не вивітрюються — вони як пам’ять.

— А ще пахне… ваніллю? — нахмурилася Тесса, але її голос зірвався десь у другій половині речення.

Вони наближались до споруди. Колишня лабораторія стояла зруйнована лише частково — фасад зберігся, деякі двері залишались на місцях, вікна порожні, мов очі, які колись бачили більше, ніж хотіли. Над входом — напівстерта вивіска: LК-12 | ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНИЙ СЕКТОР.

Тесса зупинилась біля входу.
Повітря навколо неї було… інше.
Тепліше. В'язкіше. Майже солодке.

І враз — запах.

Ваніль. Чиста, лагідна, з тієї самої коробки печива, яку приносили лише раз на рік — «коли ти себе гарно поводиш».
Ніхто тоді не поводився ідеально. Але коробка все одно з’являлась.
І мама — у білому фартусі, що сягав до щиколоток. Його кінці вона завжди підгинала, бо «фізика не терпить спотикань».
І тато — завжди трохи неохайний, із чорнилом на пальцях і пробіркою у зубах. Вони жартували, що він так і одружився — з колбою в роті й лопаткою в руці.

І ось вони обоє. Стоять у лабораторії. Усміхаються.
Мама:
— Тессо, не торкайся нічого блискучого. Це не чарівне. Це — нестабільне.

Тато:
— Хоча іноді воно і те, й інше.

Потім — спалах.

Жовтий.
Гарячий.
Тихий.
Тиша була найстрашнішою.

Вона пам’ятала, як її різко підняли на руки — чоловік у сірому комбінезоні, із нашивкою, що ледь читалась: безпека.

Пам’ятала, як кричала, як вигиналась, як била ногами — а той чоловік мовчки ніс її крізь дим і сажу, виносив з темряви.
Згадала, як двері за її спиною закрились — остаточно.
І як тоді — вперше й востаннє — вона почула мамин голос у своїй голові, не в вухах:

«Не бійся. Запам’ятай. Запах — це шлях. Іди за ним.»

Тесса отямилась у коридорі.
Очі повні сліз.
Коліна трусились.
Ваніль досі була в повітрі, але тепер вона здавалася напівзгірклою, ніби пам’ять перегоріла зсередини.

— Тес? — Вирій стояв поруч, не торкаючись, але близько. Його обличчя — повне тривоги, того рідкісного типу, коли штучний інтелект дізнається, що серце — не просто насос.

— Я… я була тут, — прошепотіла вона. — Усе це. Мама. Тато. Вони працювали тут. Вони не були просто вченими. Вони творили щось... більше. І я… я була поруч. Я це відчувала. І все ж забула.

— Це есенція, — втрутилась Лєя м’яко. — Вона не просто пахне. Вона відкриває.

— Вона краде і віддає. Все одночасно, — зітхнула Тесса. — Вони залишили мене живою. Але стерли спогади. Бо боялись, що я…

— ...усе запам’ятаєш, — закінчив Вирій.

Вона обернулась до нього.

— І що, як я вже тоді була їх частиною? Частиною експерименту?
— Ти — це ти. З усім тим, що було й що є. Навіть якщо колись усе почалось не за твоєї згоди, — сказав він. — Ти ж тепер вибираєш.

— А я вибираю згадати.

Вони рушили далі крізь темні коридори. На стінах — обгорілі схеми, де-не-де пробиті труби ще дихали теплом, яке не мало звідки братись.
Коли вони вийшли до центрального залу, Лєя зупинилась, схилившись над ящиком із маркуванням CL-X. Усередині — кілька уламків флаконів і старий журнал.

— Я візьму це, — сказала вона. — Може, щось вдасться розшифрувати.

— Ми всі забираємо щось звідси, — додала Тесса. — Хтось — речі. Хтось — шрами. Але я...
(пауза)
— Я, певно, нарешті забираю себе.

Вони мовчки вийшли з лабораторії.
Сосни знову зашелестіли.
А повітря — повільно, неохоче — повернуло собі порожнечу.