Підрозділ 13.4 — Попіл у серці

Коли вони повернулись додому, було вже пізно. Надворі, як і всередині, — жодного зайвого звуку. Лише хрускіт гравію під підошвами та довге мовчання між ними, яке ніхто не намагався заповнити.

Лея роззувалась на ходу, пальто звісилося з її руки. Вона виглядала так, ніби хоче зняти ще й власну шкіру — просто щоб нічого не тиснуло.

Вирій зник у кухні без жодного слова. Його тиша була щільною, чоловічою, майже захисною. Але болючою.

Тесса мовчки піднялась сходами. Її руки були в кишенях, плечі напружені. Вона виглядала як людина, яка несе всередині згарище — обережно, щоб не розсипалось.

Ерік ішов за нею, не намагаючись наздогнати — він просто ішов. У тому ж ритмі. В тій самій тіні.

Вона зайшла до своєї кімнати, зупинилася на порозі, ніби щось хотіла сказати, але не сказала.

Зачинила двері.

Без злості. Але так, щоб ніхто не сумнівався — всередині відбувається щось таке, чого не можна турбувати. Щось велике, внутрішнє. Як ніч.

На кухні чайник тихо завирував. Лєя стояла біля нього, втупившись у чашку. Її пальці міцно стискали пачку ромашкового чаю — до хрусту.

— Я мала б сказати щось, — прошепотіла. — Але не знаю, що.

Вирій мовчав. Він дістав із шафи другу чашку, потім ще одну. Поставив поруч.

— Кажи чаєм, — відповів нарешті.

Лея всміхнулась куточком губ, хоч очі були вологими.

— Це був мій чайник. Вона жила тут… а я знала, що з нею щось сталося, але не знала що. Як можна стільки жити поруч із людиною і не знати?

— Це називається — межа. Іноді любов означає не лізти всередину. А просто варити чай.
Лея заварила чай. Її руки тремтіли — не від страху, від переповнення.
Вона вибрала ромашковий, хоч інтуїція підказувала щось сильніше — типу грогу або чорної дірки у горнятку. А може краще щось міцнішого. Кон'яка чи рому, чи може віскі.

Лєя повільно кивнула. Поставила чашку на тацю і пішла сходами, обережно, мов несла щось гаряче не в руках, а в серці.

Перед дверима Тесси вона зупинилась. Поставила чашку з ромашковим чаєм на підлогу. Притулила пальці до дверей — не стукала, просто… була там.

— Тес… Я не хочу тебе ламати. Просто… я поруч. І чай теж, — її голос тріснув наприкінці, але вона втрималась.

І пішла.

Ерік стояв трохи осторонь, потім сів навпроти дверей.
Спершу просто слухав. Як вчиться слухати не вухами, а животом.
Там, усередині кімнати, дихання було тихим. Але не рівним. Застряглі схлипи дряпали повітря. Спершись спиною об стіну, підтяг коліна до грудей, як у дитинстві.

Він довго мовчав.

І в цій тиші були всі його колишні слова. І всі ті, яких він не сказав раніше.

Зсередини чулось тихе схлипування. Майже нечутне. Таке, яке не хочеш показувати, навіть собі.
Він зітхнув.
Не від роздратування — від безсилля.

— Знаєш… я колись пробував не дихати, — промовив у дерево. — Щоб відчути себе мертвим. Не вийшло. Лише запаморочилось. Але з того моменту я дихаю за інерцією. Іноді… за когось іншого.
Тиша.

Десь там, усередині, чашка ковзнула — або її зачепили ногою. Знову тиша.

Він не втримався.

— Я тут. Не тому, що знаю, що сказати, — він провів долонею по волоссю. — А тому що… залишатися — це те, що я вмію. Навіть якщо ти мовчиш.

Пауза.

— Мовчання теж мова. Просто я ще не вивчив її граматику.

Усміхнувся криво сам до себе.

— Але я готовий… сидіти тут, поки ти мене не виправиш.

Чашка за дверима знову трохи зсунулася. Можливо, її зачепили ногою. А може, просто час минав і все змінювалося — повільно, непомітно, але назавжди.

Ерік схилив голову до дверей.

— Я знаю, ти не хочеш, щоб тебе жаліли. І не треба. Але є різниця між жалем і тим, щоб… бути поруч. Я ж не для тебе — я для нас. Бо якщо ти зникнеш у цьому попелі, мені буде ні з ким сваритися, зрозуміло?

Знову тиша. Але вже інша.

Тиша, в якій хтось чує.

Інколи найбільше значення має не відповідь, а простір, у якому вона могла би бути.
І не сказане — це теж вибір. Не прийти до обіймів — це теж жест.
Він лишився сидіти. Схилив голову до дерева. І закрив очі.

А за дверима, Тесса сиділа на підлозі, обіймаючи динозавра, і дивилась у одну точку. Сльози давно висохли. Очі були порожні, але в глибині — тліло.

Вона не відповіла. Але чай не охолов. Вона час від часу дивилась на двері.

І щось у її грудях… здається, вперше за багато місяців… дихнуло не болем.