Розділ 13 — Смак вибору; 13.1 — Повернення

«Іноді, щоб побачити себе, треба пройти по власному згарищу… босоніж.»

— «Невипадковість підтверджено. Пожежа — зовнішній вплив. Джерело підпалу має штучне походження. Хтось грав з вогнем… і не вперше.»
Повідомлення прийшло анонімно. Стисле. Без підпису. З координатами. І ще однією фразою:
«Вона має побачити правду. Інакше не стане сильнішою за попіл.»

Тишу офісу прорізав звук ключів, що випали з руки Тесси.
Вона їх підняла мовчки. І сказала:
— Їдемо.

Старий темно-сірий джип поволі звернув з траси. Сухе гілля хрустнуло під колесами, як тонкий лід. Вирій мовчав за кермом. Лея сиділа ззаду, тримаючи в руках свій новий записник. Ерік — поруч із Тессою, але ніби на іншій планеті.

Коли будинок з’явився в полі зору, Тесса не здригнулась. Не подала ані звуку.

Але обличчя її стало кам’яним.
Холод, гострий, як лезо, пройшов по шиї.
У грудях — мов у клітці, де вирувала буря, але замкнена.

Він виглядав… чужим. І знайомим водночас.
Чорні обвуглені стіни, напівзруйнований ґанок, попіл, що сипався при кожному подиху вітру.

— Зачекай, — пробурмотів Ерік, клацнувши ременем безпеки.
Він торкнувся її руки, що лежала на колінах.
— Тесс…

Вона не подивилась. Тільки сказала:
— Не треба. Якщо скажеш щось на кшталт «ти не зобов’язана туди йти» — піду ще швидше.

Вийшла з машини першою. Хрускіт під ногами видавався надто гучним. Здавалося, все навколо стишилось, щоби почути, як вона повертається.

Вирій з Лєєю мовчки пішли за нею. Ерік — трохи позаду.

Тесса зупинилась перед дверима. Колись вони були сині. Тепер — чорні, з плямами кіптяви, з облупленою фарбою. Вона провела пальцем по лиштві, лишаючи слід.

— Це… було моє. Наше, — сказала вона майже шепотом.
Потім — голосніше:
— Офіс, кухня, кімната відпочинку… Пам’ятаєте? Тут пахло томатами і тостами, ще до того, як ми навчилися нічого не підпалювати.

Ніхто не відповів. Лише попіл знову зірвався з підвіконня й закружляв, мов фантоми спогадів.

У її очах не було сліз.
Але за кожним словом відчувалась глибока тріщина — як в обгорілій деревині, що ще не впала, але вже ніколи не буде цілою.

Ерік знову був поруч. Відчував, як пальці Тесси стискаються у кулак. Як вона стоїть рівно, гордо — і водночас, ніби ледве тримається.
Сказати щось? Обійняти?
Але ні. Вона вибрала самотність, як щит. Як перевірку.

— Це було моє перше справжнє місце. Не тимчасове. Не прихисток.
Вона обернулась. Подивилась на всіх троїх.
— Це було… моє перше «додому».

І мовчки ступила всередину.