12.10 — Вишуканий післясмак

Ранок розлився над містом, як розтоплене золото. Небо ще не встигло забути ніч, але вже дихало світлом, теплим і обережним. На даху будівлі, що стала і домом, і офісом, і укриттям від минулого, сиділи двоє.

Тесса та Ерік.

Між ними — тарілка з пельменями. Найзвичайнішими. Без заклять, без спогадів, без глюків. Просто — борошно, вода, фарш.
І щось більше.

— Ну що ж, — сказала Лєя, вийшовши з вікна на дах, тримаючи в руках велику чашку кави, з якої стирчала ложечка у вигляді пташиного крила, — оголошую офіційне відкриття нової фірмової лінії: емоційні пельмені!
Вона сіла навпочіпки, однією рукою прихилила капюшон на очі, театрально заговоривши:
— Ми назвемо їх «пельмені-почуття». Спершу легкий біль, потім туманна надія, а далі — несподівана ніжність. Десерт — сльози з лимонною цедрою. Продамо за шалену ціну.

Тесса усміхнулась. Невпевнено, трохи криво, але щиро.

— Лєє, якщо ти ще хвилину придумаєш нову страву, я з’їм тебе. Повністю. Зі смаком сарказму і нервового виснаження.

— Це був би пельмень-болото, — задумливо відповіла Лєя, — темний, солоний, з присмаком опіків і кофеїну.

Всі троє засміялись.

У тій миті світ здався нормальним. Звичайним. Таким, де люди можуть сміятись на даху, попри те, що щойно пройшли через портал до чужої пам’яті, ризикували втратити себе, бачили речі, які не можна пояснити логікою, навіть з тією, яка тримає їхнє агентство.

Ерік простягнув руку, взяв один пельмень і подав його Тессі.

Вона подивилась на нього довше, ніж хотіла. Очі — трохи втомлені, трохи м’які.

— Це вже звичайний? — запитала вона.
— Сто відсотків. Перевірено на собі. Ніяких спогадів. Просто їжа.
— І нічого більше?

— І нічого більше, — повторив він. — Тільки… смак присутності.

Вона взяла пельмень пальцями, з’їла. Повільно, розжовуючи, вловлюючи кожну деталь текстури. Потім закусила губу і дивилась кудись у горизонт, де хмари ще не вирішили, який вони сьогодні колір.

— Деякі смаки, — сказала вона тихо, — варто прожити разом… і тільки раз.

Мовчання впало між ними, не як щось порожнє, а як ковдра. Як щось м’яке. Розуміюче.

Лєя витерла очі, хоча й сказала, що це від вітру.
Ерік усміхнувся, але не впевнено.
А Тесса зітхнула. Глибоко. Як людина, що не забула біль, але вже не дозволяє йому керувати нею.

Сонце вилізло з-за хмар. Місто під ними було живе. Знову.

На тарілці залишився один пельмень. І всі троє мовчки вирішили — хай він лишиться.

Бо він — не про їжу. А про те, що вони вижили.

І про те, що можна йти далі.

Навіть із шрамами. Навіть із тінями. Навіть із гірким післясмаком. Бо іноді — це і є найвишуканіше.