12.9 — Пельмень прощення

Кухня офісу-кафе огорталась передранковим спокоєм. За вікнами ще темніло, тільки перші тіні світанку пробивалися крізь жалюзі, мов обережні дотики нового дня. На столі — миска, борошно, вода, сіль, трохи олії. І двоє людей.

Вона і він.
Тесса і Ерік.
Не як вороги, не як колишні. Не ще. Але вже — не зовсім чужі.

— Я не знаю, як робити їх «правильно», — зізнається Ерік, відкочуючи рукави.
— Їх не можна зробити правильно, — знизує плечима Тесса. — Їх можна зробити чесно.

Вони починають мовчки.

Її пальці змішують борошно з водою, його долоні обережно розгладжують тісто. Пласт за пластом, складка за складкою. Коли їхні руки торкаються — ненадовго, випадково — щось вібрує в повітрі. Не блискавка. Але тепло. Ніби скрип дверей, які довго були замкнені.

— Знаєш, — він починає, не дивлячись на неї, — я думав, що пельмені — це про їжу.
— А вони — про пам’ять, — докінчує вона.

Вони роблять один. Лише один. У центрі — нічого особливого: трішки м’яса, краплина соєвого, цедра лимону, щіпка кориці.

— Це що, десерт? — хмикає він.
— Це — пробачення.
— Воно має смак кориці?
— Воно має смак ризику. І свободи.
Вони ліплять його разом. Її пальці притримують краї, його — загортають, акуратно, ніжно. І коли пельмень лягає на тарілку, обидва зупиняються. Просто дивляться. Мов у ньому — щось більше.

Тесса бере його в руки, підносить до пари. Він ще гарячий. Ерік киває.

— Разом?

— Разом.

Вони кусають одночасно.
М’якість. Тепло. Післясмак — легкий, ледь-ледь пряний, і… світлий.

І саме в цю мить — щось змінюється.

Повітря в приміщенні стихає, ніби віддихується після напруги. Стіни перестають тремтіти, невиразні плями, що спотворювали простір, зникають. Тіні — повертаються до звичних форм. Дзеркала — знову показують лише те, що є. Кафе, яке годинами було в полоні глюків і викривлень, зітхає. Повертається.

— Ти це відчув? — Тесса говорить майже пошепки.

— Так. Наче… воно прийняло нас, — м’яко відповідає він. — Або відпустило.

На тарілці, поруч із недоїденим пельменем, лежить інший. 

Вони обоє помічають його одночасно.

— Ми ж… тільки один зробили, правда? — Ерік хмуриться.
— А цей — не наш, — підтверджує Тесса.

Він інший. Тісто — тонше, витонченіше. Шовкове, як робота майстра. Маленька відмітка на краю — у формі спіралі. Хто його зробив? Коли? Як?

На столі нікого не було. У кімнаті — жодної іншої тіні.

Вони дивляться на нього мовчки.
Тарілка димить легким паром. А надворі вже світанок.

— Що тепер? — тихо питає Ерік.
— Тепер… ми доживемо до сніданку, — знизує плечима Тесса. — І скажемо Лєї, що її пельмені — офіційно магічні. Але в хорошому сенсі.

Вони усміхаються.

А десь в глибині кафе щось зітхає. Як старий привид, що, нарешті, почув: «Я тебе бачу».