12.8 — Вибір Тесси

Пельмень лежав на тарілці — маленький, безневинний, майже кумедний. Але тиша, яка зависла довкола нього, була важкою, як у кімнаті перед вироком.

Тесса стояла навпроти, руки стиснуті в кулаки, а всередині — шторм. Її очі світилися чимось глибоким, гірким. Занадто знайомим Еріку.

— Тессо… — обережно, тихо. — Ти ж знаєш, що він зробить із тобою. Ти бачила, що сталося з першого. Один спогад — це ще ти. Другий може вирвати ґрунт з-під ніг. Третій…
— Я знаю! — різко. — Але я… я не можу зупинитися на половині правди. Я не витримаю ще років мовчанки. Не після всього.

— Але ти ж не сама, — він підійшов ближче. — Ми тут. Я тут.
— А як ти можеш бути тут, якщо я досі не знаю, звідки я? Якщо я — провал, порожнеча з шрамом, яку ви прийняли просто з принципу?

Ерік ковтнув.

— Я не хочу, щоб ти втратила себе, намагаючись знайти когось, хто вже давно в тобі, — його голос зірвався. — В тобі — уже є відповідь. В тому, як ти говориш. Як борешся. Як… живеш.

Тесса відвернулась. Очі блищали.

— Я не живу, Ерік. Я імітую. Сарказм, жарти, напускна впевненість. А всередині — тиша. Тиша й попіл.

Він хотів сказати ще щось, доторкнутись до неї, зупинити — але вона вже пішла. Швидко, рвучко. В іншу кімнату. І зачинила двері.

Там було темно. Стіл, накритий серветкою, і тарілка. Той 

самий пельмень. Він світився ледь чутним теплом, ніби чекав саме її.

Тесса сіла. І зітхнула. Повільно взяла пельмень пальцями.

— Тільки не ламай мене повністю, добре? — прошепотіла в тишу.

І проковтнула.

Світ розчинився.

Її зір затьмарився, і замість кухні вона побачила вогонь. Яскравий. Пекельний. Стіни лікарні, обгорілі штори, рентгенівські знімки, що плавляться. І її — ще дитину. Лежить на ліжку, кашляє, горло палить. Очі шукають — кого? Маму?

Руки медсестри — виривають її з кімнати. Крики. Пекло. Потім — тиша.

І знову спогади.

Сіра палата. Лікар. Сидить навпроти, читає щось. Тесса — в бинтах. Її долоня горить, але вона дивиться не на руку. Вона слухає.

"Батько— не вижив. Мама померла за тиждень. Тяжкі рани."

Вона не плаче. Просто мовчить. Мовчить так глибоко, що це лякає дорослих. Тиша, як бетон. Тиша — її новий орган.

Потім — ванна кімната в чужому притулку. Вона знімає бинт. 

Дивиться на шрам. На стегні — форма вогню. Колір — ніби зітлілий мак. Її маленька рука торкається краю.

“Я не забуду.”

Роки минають.

Сцена змінюється: вона вже підліток. Вулиці. Порожнеча. Її погляд — сталевий. Жодної віри в світ. Тільки рух.

А потім — тату-салон.

Майстер — мовчазний, твердий. Вона показує ескіз: стилізоване серце, всередині — полум’я. А під ним — слово. Одне слово.

«Пам’ятай.»

— Для кого це? — питає майстер.

Тесса усміхається. Вперше за весь флешбек.

— Для себе.

Голка починає свою пісню.

Світ повертається. Вона прокидається на тій самій кухні. Очі мокрі. Серце — зчавлене. Вона не кричить. Вона мовчить. Але всередині — буря.

Вона побачила. Вона пам’ятає.

І щось у ній змінюється.

Вона встає. Стискає кулаки. І від цього моменту — ніби інша. Більш точна. Більш жорстка. Більше сарказму — але вже як щит. Більше рішучості — як меч.

Ерік чекає її в іншій кімнаті. Вона виходить — рівна, мовчазна, контролює кожен рух.

— Ти все гаразд? — питає він.

— Нормально, — відповідає. — Просто... треба працювати. Бо щось у цьому кафе дуже сильно не хоче, щоб ми його розкрили.

— Тессо… — він підходить. Тихо. Ніжно. — Я не знаю, що ти відчула. І не знаю, що тебе тримає всередині себе так міцно. Але я тут. Якщо треба буде тримати тебе — я триматиму. Якщо треба буде мовчати — мовчатиму. Якщо треба буде просто сидіти поруч… я сяду.

Вона не відповідає. Лише трохи затримує подих.

І коли він вже майже йде — вона каже:

— Сядь.

І він сідає. Просто поруч. Мовчки. Як треба.