12.7 — Кулінарний портал

Підземелля відкрилися не одразу.

Сходи, заховані за химерною мозаїкою у задній кімнаті старого гастрономічного клубу, вели вглиб, під бруківку. Наче все місто стояло на секреті, забутому навіть тими, хто його створив. Тесса, Вирій, Лея й Ерік йшли в тиші, тільки капання води й слабке гудіння електричних кабелів порушували тишу. Здавалося, повітря тут пахло чимось глибоко знайомим: трохи мускатного горіха, трохи часнику… трохи чогось такого, чого не описати — запаху пам’яті.

— Я ніколи… — почала Лея, але Вирій поклав їй руку на плече. Вона зрозуміла — мовчання зараз звучить голосніше.
Двері, вбудовані в камінь, не мали замків. Просто штовхнулися під натиском руки Тесси. Всередині — кухня.

Але не сучасна. І не стара в звичному сенсі. Все тут було… застиглим. Ніби час розчинився в ароматах. Овочі на столі не зів’яли. Газова плита — наче щойно використана. Ложка на краю каструлі все ще капала соусом. Але жодної душі.

— Виглядає так, ніби хтось щойно вийшов, — прошепотів Ерік.

На дальній стіні висів рушник. На ньому — вишиті літери:

«Пам’ять готується на двох».

Тесса підійшла ближче, серце стукало в ритмі, який вона давно забула. Біля рушника — зошит. Старий, трохи обгорілий по краях. Відкрила. Почерк — наче знайомий, хоча не могла сказати, чий.

«Рецепт №43: Пельмень пам’яті. Один — спогад. Два — забуття. Три — зламаєш себе. Четвертий — уже не твій.»

Під цим — лише половина рецепту. Решта сторінок вирвано. І внизу:

«Якщо їси — не будь сам. Пам’ять — не страва для одинака.»

Тишу знову прорвав звук — легке потріскування. Піч. Її дверцята самі відкрилися, і з неї вибіг клубочок теплого пара, наче духи цієї кухні ожили. А всередині — тарілка. На ній — рівно два пельмені.
— Їх чекали, — озвалась Лея, затамувавши подих.

Тесса підійшла ближче. Один із пельменів був тріснутий по краю, з нього витікала рожева рідина. Начинка мала запах чогось знайомого — смаженої цибулі, свіжої зелені і... трохи карамелі?

Вона взяла пельмень на долоню. Вагалась. Але її пальці тремтіли вже не від страху — від рішучості.

— Не зараз, — прошепотів Ерік, та вона лиш поглянула на нього.

— Якщо це портал у моє минуле… я маю пройти крізь нього. Хоч раз. Я вже бачила, як ти бачив мене, — її голос був глухим, затягнутим попелом того далекого пожежного крику, — але я не пам’ятаю. А хочу.

Вона проковтнула пельмень.

І світ захитався.

Її тіло лишилося стояти посеред кімнати — очі заплющені, руки опущені. Ерік кинувся до неї, хотів схопити — але Вирій спинив.

— Не чіпай. Вона там. Всередині.

І тоді стало зрозуміло, що це не просто кухня. Це — портал. Створений кимось, хто вірив, що смак може вивільнити пам’ять глибше, ніж будь-яке слово.
Поки Тесса завмерла у спогаді, Лея знайшла ще одну записку, заховану під тарілкою:

«Той, хто не пам’ятає болю, приречений знову його скуштувати. Але не сам. Ти — не сам. Тепер — ніколи.»

Лея переглянулась із Вирієм. Той глянув на Еріка. І в його погляді було дещо страшне: він теж хотів скуштувати. Але знав — не зараз. Ще ні.

Коли Тесса прийшла до тями, очі її були вологі, а обличчя — бліде. Але вона не сказала ні слова. Вона дивилась просто перед собою, ніби бачила там когось.

Ерік не витримав.

— Що ти побачила?

— Не все… — прошепотіла. — Але… я знаю, що маю з’їсти ще один.

І всі троє разом — ніби за сигналом — вигукнули:

— Ні.