12.6 — Ерік і затримана мить

Пельмень ледь торкнувся язика — і все навколо зникло.

Повітря раптом стало густим, як теплий кисіль. Мовчання поглинуло звуки. Колір навколо — вицвів. Лишилась лише одна картина, мов старе фото, що раптом оживає.

Спочатку — запах.
Не їжі.
Не пельменів.
Гарі.

Солодкуватий, нудотний запах згорілого дерева, який залазить у шкіру. Далі — дим. Сірий, щільний, мов туман зі снів. І в ньому — постать. Маленька. Коричневе волосся злиплось від поту й кіптяви. Її сорочка — в дірках. На нозі подерті шкарпетки.

— Тесса?.. — прошепотів Ерік, але звук зник у часі.

Дівчинка — їй років шість, не більше — кричить.
Вона сидить біля дверей, ламаючи пальцями шматок порваної тканини.
— Мамо!! — її голос зривається. — Мамо, я тут! Тату!
Вогонь за вікном уже лиже штори. Хтось намагається відчинити двері ззовні — чутно тупіт.
Але… за пів секунди — стеля тріщить.

— Ні, ні, ні… — плаче дівчинка.

І тоді вона біжить у протилежний бік, під вікно. Але — не встигає.
БАЛКА падає їй на голову.

Звук удару — глухий, аж Ерік інстинктивно здригається.
Тесса падає. Мить — і її тіло вже під уламками.
Рука — розпласталась у повітрі.
Кров повзе по брові. Очі — заплющуються.

А потім — порожнеча.
Темрява. І знову — світло. Хтось розгрібає завали. Хтось шепоче:
— Вона жива… Вона жива!

І ще мить — лікарня. Білі стіни. Крапельниця. Маленьке тіло в бинтах.

Ерік виринає з видіння зі стогоном.
Він стоїть, руки трясуться.
— Це… не моє, — шепоче. — Це… її.

Його щоки — в сльозах. Очі повні болю.

І раптом він розуміє, чому вона така, як є. Чому замикається. Чому тікає в сарказм, піцу й справи. Чому не говорить про дитинство. Бо воно — це вогонь.

Вечір. Дах нового офісу.

Тесса сидить на самому краю, ногами звісившись над містом. Під ногами — море вогників, пульсацій, уламків часу. Вітер розвіює волосся. В руках — склянка з чаєм.

— Можна? — питає Ерік, підійшовши.

— Можеш навіть нічого не казати, — відповідає вона, не обертаючись.

— Але хочу. Бо… я бачив.

Тиша.
І тільки вітер говорить.

— Знала, — шепоче вона. — Що хтось колись дізнається.

Вона витягує руку. Рукава немає — і на передпліччі видно тонке татуювання у вигляді червоної спіралі, схоже на маленький вогонь, що загортається всередину. В центрі — маленьке око. Чорне, з точкою.

— Вогонь, який я памʼятаю. І те, що з нього вижило. — Вона торкається його пальцями. — Тут був шрам. Опік. Маленький. Лікарі дивувались, що я лишилась живою. А я — дивувалась, чому мене.

— Батьки?.. — обережно питає Ерік.

Тесса ковтає. Склянка в руках тремтить.

— Батько… загинув одразу. Мама… протрималась кілька днів у реанімації. Але коли я прокинулась — вже була сама.

Сльоза. Вона не витирає її. Вона дає їй впасти.

— А потім — дитбудинки. Фостер-сімʼї. Хочеш знати, скільки разів я втікала? Не тому, що була погана. А тому, що їм було байдуже.

— А тепер тобі не байдуже, — каже Ерік.

Він сідає поруч. І… кладе руку на її долоню.
Вона не відсувається.

— Я не хочу, щоб ти носила це сама. — Його голос тихий. — Цей біль не мусить жити лише в тобі.

— Але він… це я. — Її голос зламаний. — Я з нього зроблена.

— Тоді дозволь мені бути поруч із цією частиною тебе. Не заради жалю. А заради правди.

Тесса мовчить.

А потім — обережно схиляється до нього і кладе голову на його плече.
Її тіло — напружене. Але десь там — у глибині — вперше за довгий час є довіра.

Він не торкається її більше. Не змушує.
Він просто є.

І так вони сидять. Над містом.
Двоє, що бачили одне одного в найглибшому.
Там, де біль не слабкість. А правда.