12.5 — Ефект запізнення

Все почалося з годинника в пекарні.
— Дивно, — буркнув пекар, поправляючи бороду. — Знову десята тридцять, третій раз за ранок.

На вулиці бабуся в капелюсі тричі поспіль переходила дорогу — щоразу з однаковим кроком, махаючи тією самою сумкою. А голуб, що сидів на ліхтарі, не злітав, а завис у мигтливому помаху крил, ніби кадр з відео, який ніколи не рухається далі.

— Вони... застрягають? — Тесса дивилась навколо з дивним тремтінням у пальцях.

Її очі були не просто втомлені. Вони світились приглушеним відлунням спогадів, які не давали їй спати — не лише її спогадів.

Після того першого пельменя в «Вушку часу» вона почала помічати неспівпадіння в собі: хотіла сказати щось — і замість своїх слів у голові лунав чужий голос. Доторкалася до склянки — й ніби пам’ять про інший, колишній дотик промайнув у долоні. Щось чужорідне, але емоційно рідне. І це лякало найбільше.

На площі біля фонтану стояв чоловік у сірому пальті. У його руці — чашка. І він знову й знову робив ковток, як маріонетка.

Ковток. Здригання. Тепло.
Ковток. Здригання. Тепло.
Ковток. Здригання. Тепло.
Знову. І знову.
І знову.

— Його тіло застрягло в реальному часі, але розум — схоже, пішов уперед. — Вирій провів рукою біля очей чоловіка. Ті — скляні, незворотні.

— А це не схоже на класичну хронотравму, — додала Лея. — Тут немає опіку чи фрагментації пам’яті. Це… резонанс. Хвиля.

— Ці пельмені, — прошепотіла Тесса, стискаючи пальці на руці. — Вони вже не обмежені кафе. Вони витікають… у простір.

Її голос був низьким, глибоким. Але під ним — ховався нерв. Щось у ній змінилось після того пельменя, і навіть коли вона мовчала — мовчання було іншим.

Вечір. Офіс агентства.

Кухня.
Скатертина з плямами від соусу. Записник із розкиданими схемами хроносмаку. Скрізь — сліди безсонної тривоги.

Тесса сиділа, загорнувшись у ковдру, і мовчки дивилась на метроном.
Він йшов то швидше, то повільніше.
Її очі — червоні. Не від сліз. Від внутрішнього жару, який не проходив з ночі. Від спогадів. Від того одного моменту, якого в її житті не було… але вона його пам’ятає.

— Хочеш, я залишуся? — Ерік стояв поруч. У голосі — обережність.

— Не треба. Але дякую. — Вона ледь усміхнулась, і в тій усмішці було стільки суму, що Ерік вперше за довгий час відвів очі.

У Тессиному розумі знову з’явилось обличчя — дитяче, налякане, з очима, повними попелу.
Вона пам’ятала запах того дня. Але… не могла бути там. Це не було її. Але й не чуже.
І щось у грудях стискалось, як від дитячої туги, яку не можна нікому пояснити.

Повернення в "Клуб Стравників Часу".

— Ми виявили ще три зони зміщення, — повідомила Лея. — На ринку, в бібліотеці і навіть у салоні краси. Скрізь хтось щось спробував — і застряг.

— Це вже не просто емоції, це... вірус у часі, — сказав Вирій.

— Треба з’ясувати, наскільки глибоко це проникло. — Тесса 

раптом встала, руки її тремтіли. — Потрібно хтось, хто знову з’їсть цей пельмень. Але… хто з нас ризикне?

Ерік дивився на неї мовчки.

Потім мовчки підійшов до сріблястого пакета, що залишив Кардемин. Відкрив. І — без слів — взяв один пельмень пальцями.

— Ти не мусиш, — тихо сказала вона.

— Але хочу, — відповів він. — Бо якщо в тобі щось змінилось — я мушу зрозуміти, що це. І… я мушу бути поруч.

Він кинув пельмень у рот і закрив очі.