12.4 — Часовий клуб і мапа смаку

— Я серйозно питаю, — бурчав Вирій, коли вони зупинились перед старим, облізлим ларьком із написом «Пиріжки-2003», — це точно не пастка?

— Це точно пиріжкова, але з часом там… трохи складніше, — відповів Ерік і тричі постукав по дерев’яному карнизу. Один довгий, два короткі.

Ларьок заскреготів, повільно відкриваючи металеві двері вниз, ніби запрошував не на пиріжки, а в підземелля. Усередині — темрява і запах сушених грибів, чорного перцю і… чогось ще — глибокого, густого, ніби карамель із нотками ностальгії.

— Ніколи не довіряй запаху, який нагадує колишню, — пробурмотіла Лєя, затуляючи ніс.

Тесса кивнула, але серце билося швидше. Вона ще не до кінця оговталась після пельменевого флешбеку — і все ще відчувала чийсь спогад десь у себе під ребрами, як застиглий дотик.

Клуб Стравників Часу розташовувався в колишньому винному підвалі, переробленому на кулінарну лабораторію з атмосферою алхімічної таємниці. Столи були з чорного дерева, освітлення — м’яке, янтарне, з ламп-сфераторів, що змінювали інтенсивність, залежно від емоцій у кімнаті.

Тут були:

- сивочолий чоловік у капелюсі з ложками замість пір’їн,
- молода дівчина в халаті, розмальованому формулами смаку,

- мовчазний чоловік з обвугленими пальцями, який при вигляді агентів зиркнув на них так, ніби вже зважував, як їх засолити.

— Це… точно не мій звичайний вечір, — прошепотіла Тесса, нахилившись до Еріка.

— Повір, тут ніхто не звичайний, — відповів він з іронічною усмішкою. — Навіть пиріжки тут готують на пам’яті, а не на борошні.

— Взагалі-то це секрет, — втрутився голос позаду. Перед ними з’явився худий, високий чоловік із фартухом, на якому вишито: «Chronochef ✶». — Ви новенькі? Я — Кардемин, координатор клубу.

— Ми… шукаємо одного кухаря, — почала Лєя. — Шефа з «Вушка часу». Кажуть, він експериментував із хроносмаком.

— Ах, старий Курман. Він умів створити пельмень, що відкриває спогади, як ключ скриню. Але… він зник. І це тривожить багатьох.

— У вас є якась інформація про нього? Його останні рецепти, маршрути, записи? — запитав Вирій.

Кардемин не відповів одразу. Замість цього він підійшов до стіни й натиснув на керамічну плитку у формі тарілки. Плита клацнула, і стіна повільно розсунулася, відкриваючи таємну кімнату з картиною на всю стіну.

Це була мапа смаку — вигадлива, барвиста, з безліччю символів і ліній, що перепліталися, мов жили на язиці:

- Зони «Солоного Відлуння»

- Спіралі «Кислої Спірації»

- Точки «Теплового Еха»

- А посередині — вогнено-помаранчева мітка, підписана як "Вузол Пельменної Аномалії".

— Це... місто, — прошепотіла Тесса. — Але... не мапа вулиць. Це мапа смакових спотворень у часі.

— Курман наніс її останніми днями перед зникненням. — Кардемин зітхнув. — Він казав, що смак — це не лише відчуття. Це сигнал. А ті пельмені… щось зламали.

— Звідси видно, — Вирій повів пальцем, — ці "вузли" почали з'являтись не лише у кафе.

— Так, — підтвердив Ерік. — Останні два дні я помічав дивне — на вокзалі чайник сам по собі повторно закипає. У школі діти двічі пишуть той самий диктант, самі того не знаючи. У мене… навіть годинник на руці запізнюється на 17 секунд щогодини.

— Це і є… — Тесса вдихнула. — Початок витоку.

Кардемин мовчки підійшов до ящика, витягнув маленький пакетик — тонкий, сріблястий.

— Тут зразок одного з перших пельменів, який Курман залишив мені. Якщо хтось його і розплутає — це ви.

Він подивився на Тессу.

— Але обережно. Пельмені часу — це не страва. Це пастка пам’яті.