12.3 — Вкусити секунду

Пельмень був маленький, простий — із заламаними краями, ніби хтось поспіхом загортав спогади, щоб вони не вивалилися. Він трохи парував, а в його шкірі світилися мікротріщини, як у старих листівках з дитинства.

Тесса спершу затримала його на ложці. Її пальці тремтіли. Лєя затамувала подих. Вирій обережно, майже непомітно, поставив руку їй на плече — підтримка без слів.

А потім вона зробила ковток.

І світ, звуки, кімната — все попливло.

Світ перевернувся без звуку. Без кольору. Без руху. І водночас — усе це стало занадто гучним, надто яскравим, надто плинним.

Смак був теплом. І спогадом. І часом.

Вона стояла у маленькій кухні — тій самій, яку не бачила роками. Вікно тремтіло від дощу. Мама крутила пельмені, сміючись у голос, як тільки Тесса лізла руками в борошно. Тато приносив із комори банку солінь і одразу ж вдавав, що забув відкрити — мама тикала його локтем і сміялась ще дужче.

— Тесса, не їж сире тісто! — вигукувала мама.

— Воно ж м’яке! — казала дівчинка.
— А ти м’яка, як хмаринка, але ж тебе не варять! — сміявся тато.

Знову світло.

Раптово вона бачить себе трохи старшою. Інший дім. Куток вітальні, коробки. Мама вже втомлена, але все ще лагідна. Десь за кадром чується радіо, що грає знайомий вальс.

Вона тримає в руках записник. На першій сторінці — її перша "таємна агенція". Її дитячий план бути детективом. Ліпить з тіста кулінарний доказ.

— Я врятую світ, — шепоче маленька Тесса. — І влаштую обід.

Інший спогад. Темний, задимлений.

Ніч. Десь далеко — червоні відблиски. Вогонь. Крик. Хтось тягне її з кімнати. Маленька Тесса озирається на дім, який горить. Кухня зникає в полум’ї.
Тесса доросла бачить це — і в той же момент відчуває, як у ній хтось пробуджується.

Смак змінюється.

Вибух світла.

І знову — інша картина.

Підліткова Тесса, років тринадцять. Вона сидить на лавці, замотана в плед. Поряд хлопець.

Темне волосся. Зосереджений погляд. Він щось говорить — смішне. Вона сміється.

— …і тому, якщо пельмень падає на підлогу, його треба негайно оженити на варенику — щоб не було соромно, — каже він.
— Ти — ідіот, — відповідає вона.
— Але твій ідіот, — шепоче він, і їхні плечі торкаються.

Ерік.

Молодий, безтурботний. Ще не зрадник, ще не складна історія. Просто хлопець, який приносив їй чай, коли вона плакала ночами, і малював драконів на її зошитах.

Тесса відчула, як сльоза стікає по щоці.

Але раптом — щось тріснуло.

Новий спогад. Але… не її.

Вона стоїть у темній кухні. Руки в чоловічих рукавицях. Вона… він… ріже цибулю. Але це не Тесса. Це інша свідомість. Інший погляд. Інші руки.

— Їм не потрібна істина. Їм потрібен смак, — каже голос із глибини її власної голови.
— Якщо ти згортаєш час, не забудь — він може згорнути тебе.

І тиша.

Пельмень більше не пахне. Він розклався всередині неї — як капсула пам’яті. Чужої пам’яті.

— Тесса?! — Вирій схопив її за плечі.

Вона прокинулась із глибини, задихана, з мокрим волоссям, з тремтінням у всьому тілі.

— Це… це було більше, ніж просто смак, — прошепотіла вона. — Це… це був архів.

— Ти говорила, — обережно додала Лея, — але не своїм голосом.

— Там був… чужий спогад. — Тесса провела долонею по очах. — І він знає, що ми його шукаємо.

— А «він» — це хто? — запитав знайомий голос.

У дверях стояв Ерік. Трохи розпатланий, трохи заклопотаний, з тими ж очима, які вона бачила у спогадах.

— Як ти… — почала Тесса.

— Ви не візьмете участь у клубі Стравників Часу без мене, — вищирився він. — Я маю запрошення.