12.2 — Зниклий кухар

Кухонні двері піддались не одразу. Вони хрипіли, мов стогнали від втрати господаря, а коли Лєя таки змусила їх прочинитися ключем, знайденим у склянці з соєвим соусом (очевидно, «на випадок сюжетного розвитку»), тріо опинилося в чомусь на кшталт кафедрального собору пельменної алхімії.

Простора кухня була майже порожньою, хоч у повітрі ще стояв дух м’яса, спецій і… чогось ефемерного. Начебто смак, що тільки-но був, але вже став минулим. На полицях — десятки баночок із підписами на кшталт «Сіль спогадів», «Перець уповільнення», «Тайм-тим’ян». Близько до духовки — велика каструля, ще тепла, парувала, ніби нещодавно хтось в неї зазирав із душевним трепетом.

— Нікого, — констатував Вирій, нахиляючись до каструлі. — Але тут все ще працює. Механізми кипіння увімкнені. Начебто хтось варить пельмені, але не показується.

— А може, це кухня-привид? — прошепотала Лєя. — Або… гастрополтергейст?

— Смакова істота з петлею на шиї, — буркнув Вирій.

— Поезія, — посміхнулась Тесса. — Додай ще пару рим — і в нас буде пісня про зниклого кухаря.

Вони оглядали простір мовчки кілька хвилин. Потім Тесса знайшла на столі старий кухарський блокнот. Пожовклі сторінки, жирні плями — наче все ще теплі від пальців.

На першій сторінці — ім’я:
"Аурель Вуглищ"
Кулінар-хрономант
Майстер петлі смаку

— Це ім’я вже звучить, як легенда, — озвалась Лея. — Аурель Вуглищ… Чула про нього в підпільному кулінарному чаті. Ходили чутки, що він міг «загинати час у вареник».

— Або в пельмень, — уточнив Вирій.

— Або в серце, — додала Тесса, гортаючи далі. — Дивіться: тут описані базові кулінарні структури, але далі… сторінки вирвано.

— Хтось вкрав рецепт? — Лея підійшла ближче. — Або він сам їх забрав, щоб не залишити по собі сліду?

— Або хтось готував пельмені за нього, і в нього був... — Вирій нахилився. — учень?

У цей момент вони всі одночасно почули дзвін виделки, що впала на підлогу. Озирнулись.

І побачили... порожнечу.

Аж потім Лея звернула увагу:

— Там на камері. Дивіться.

Старий монітор на стіні, що показував кухню з різних кутів. Один із кадрів — із минулого. Він програвався в циклі: чоловік у сірому фартусі, худорлявий, з високим лобом, різав тісто і шепотів щось над паруючою каструлею. Потім, зненацька, обертався до камери — й усміхався.
Його очі були... повні сліз.

— Здається, він... — почала Тесса.

— ...знав, що це останній день, коли він варитиме, — завершила Лєя.

— І що саме ці пельмені… — Вирій зупинився. — …збережуть його присутність. У смаку.

— Тобто він буквально... загорнув себе в них, — прошепотала Тесса.

Мовчання. Потім Лея ледь усміхнулась:

— Я завжди знала, що є люди, які віддають себе кулінарії. Але щоб буквально…

Тесса підійшла до каструлі.

— Залишився один пельмень.

— Його не варто чіпати, — сказав Вирій.

— Але він сам цього хотів, — тихо відповіла Тесса.
І взяла ложку.