11.20 — Післясмак

Небо над містом нарешті дихало спокійно. Хмари не мерехтіли артефактами, не пливли задом наперед, не згортались у спіралі глюків. Вони просто були — пухкі, сіруваті, з натяком на дощ. Звичайні. Як і має бути.

На даху нового агентського дому — того самого, що вони колись обрали разом, хоч і з бурею емоцій, і трохи з вогнепалом — стояв дерев’яний стіл. До нього Лея прикрутила парасольку. На стільцях валялись пледи. В повітрі — запах чаю, печених скоринок і ще трохи тієї самої піци, що повернула їм усе.

Тесса сиділа, підібравши ноги під себе, в старому светрі з логотипом «Шматок року» (його подарував Ратон. В останню розмову). Вона дивилась на горизонт, який більше не розшаровувався.

Поруч сидів Вирій. Тепер без бинтів, без ран, але з рисами втоми і тиші, які виникають лише після справжнього вибору. Його очі світились не сферою — а спокоєм.

— Ну от і все, — промовив він. — Смак відновлено. Коди — стабільні.

— Але ж... — Тесса мружиться. — Чи було це справжнє? Піца, яка повертає пам’ять, холодильник, що зберігає інструкції до серця?

— А що, якщо справжнє — це те, що ми готові зберегти?

Тиша. Потім зсередини хати долинає знайоме буркотіння.

— Кіт на кухні! — кричить Лєя, піднімаючись із крісла. — Він знову сів на теплу пательню!

— Вона йому подобається, — озивається Ерік, виносячи на дах чайник. Він трохи накульгує, але вже без милиць. Сміється тихо, по-людськи.
— Як і ця компанія, — додає він, наливаючи чай.

Він подивився на Тессу довше, ніж треба. І цього разу вона не відвела погляд. Просто посміхнулась. Без драм. Без слів. Просто — пам’ятаючи.

— Можливо, піца й справді пам’ятає краще, ніж ми, — зітхнула Лєя, гріючи руки об чашку. — У ній не стирається. Не спотворюється.

— Але тепер, — м’яко додала Тесса, — ми пам’ятаємо разом.

У відповідь — м’яке мурчання Кота, який знову сів на підвіконня і дивився на них. Його очі більше не світились, але щось у них було... світле.

— Програма “Архітектор” завершена, — спокійно промовив холодильник. — Запускаю режим “Просто сім’я”.

І почав... співати. Якогось старого французького шансону, який, здається, ще колись крутився в кафе «Синій базилік».

Ніхто не сміявся. Ніхто не мовчав. Вони просто сиділи на даху. І пили чай. І знали — так, як є зараз, — і є найважливіше.

Бо світ повернувся. І залишився.

А головне — вони теж повернулися. До себе. Один до одного. Назавжди.

🎭 ФІНАЛ РОЗДІЛУ 11. Агентство "Пі і Ца": Смак, що пам’ятає

Далі буде… нова справа. Новий присмак. Але вже в новому сезоні.