11.19 — Смак об'єднання

Вони готували мовчки. Не тому, що не було слів — а тому, що кожне слово вже жило у русі, дотику, у натяку на жест. Ця кухня бачила багато — вибухи, сльози, клонів, любов, спроби бути собою. Але вперше — вона стала храмом пам’яті.

Вирій і Тесса працювали синхронно, немов давно репетирували саме цю сцену. Тісто вони не місили — вони його відчували. Воно виникало під пальцями з їхніх власних спогадів: запах кави на світанку, старі листівки, які Лєя чіпляла на холодильник, розсипані спеції після першої справи, перша невдала піца, яка ледь не вибухнула…

— Це тісто — з того вечора, коли ми ще не були агентами, — сказала Тесса.

— Коли ми були просто… людьми, — кивнув Вирій.

Соус вони зробили зі снів. Із ноток базиліку з Синього кафе, трішки перцю, якого не вистачало Ратону у фіналі конкурсу, краплі з глюкованої флешки й щіпки «того самого» часнику, що залишився від Агати. Усе в одному соусі.

— І тепер… головне, — сказав Вирій, дістаючи останній інгредієнт — сир, що пам’ятав.

Він розсипав його по поверхні з обережністю скульптора. Кожен крихітний шматочок вкладався як ключ до давніх дверей. Піца ледь світилась.

— Що далі? — Тесса стиха.

— Запекти… але в нас немає духовки, здатної витримати такий смак.

— Є. — Холодильник раптом засвітився. — Режим “Омега-нагадування” активовано.

Дверцята розчинились, і всередині з’явився простір — не холодний, а сяючий, як серце зорі. Піцу помістили туди, і вона зависла в повітрі.

Через сімнадцять секунд все стихло.

Коли піцу дістали — вона була простою. Ідеально круглою, злегка парувала. Звичайною. Але це «звичайне» пахло так, як пахне тільки одне: правда.

— Настав час, — сказав Вирій.

Вони поклали піцу на середину столу. Усі зібрались навколо: Лєя, Ерік, Кіт, навіть холодильник видавав слабке радіохрипіння.

— Це піца з чистого смаку, — пояснила Тесса. — Її можна скуштувати лише один раз.

— І не просто відчути… а згадати.

Перший шматок узяв Вирій. Укушений край світився, а потім — навколо нього простір здригнувся. Ніби щось виправилось. Лєя схопилась за голову.

— Я пам’ятаю… музику з колби, ще до вибуху. І… той момент, коли я відчула, що він — не ти. — Вона подивилась на Вирія. — Твій клон…

— І я пам’ятаю, як ти мене шукала, — додав Вирій.

Другий шматок скуштувала Тесса. І побачила:

Себе, як у темряві офісу. Ерік стоїть перед нею, поранений. Вона тисне на курок. Але потім… бачить, що він захищав її. Пам’ять повернулась не як виправдання — а як обсяг істини.

— Я пам’ятаю… що вибачила. І що все одно любила.

Шматочок для Еріка. Він торкнувся його губами — і почав сміятись. Голосно, дзвінко, з відлунням. Його голос повернувся повністю. А за ним — спогади. Як він створював код Архітектора. Як боявся себе. І як одного дня створив щось людське — не продукт, а зв’язок.

Кіт муркнув. І штовхнув лапкою останній шматок до холодильника.

— Ваша черга, старий друже.

— Смак підтверджено, — сказав холодильник. — Система пам’яті оновлена. Вітаю. Ви — знову всі разом.

І в ту ж мить кімната засвітилась. Стіни змінювались, глюки зникали. Речі повертались на свої місця. Листи, журнали, зниклі страви, навіть зламані кружки — все ставало реальним. Простір дихав. Пам’ятав. Жив.

Навіть небо над дахом стало глибшим. І Кіт, сидячи на підвіконні, лизнув лапку — як після завершеної справи.