11.18 — Код сиру

Сир лежав у долоні Вирія, мов рідкісний артефакт з іншого виміру. Він більше не виглядав як їжа — блискучий, майже прозорий, із внутрішнім світлом, що тихо пульсувало в ритмі дихання. Кіт сидів поруч і не зводив з нього очей.

— Здається, я… можу зчитати це, — промовив Вирій майже пошепки. Його голос не резонував, як у Еріка, але щось у його тембрі стало глибшим. Ніби сир говорив із ним без слів.

Він повільно поклав шматочок на тонку прозору дощечку з лабораторії Гастроклонів, яка чомусь знову активувалась — можливо, під впливом Кота або самого сиру. Плоска поверхня освітилась, як екран, і почала розгортати перед ними ряди пульсуючих символів, схожих на поєднання нотного запису, математичних формул і рецептів, що писались запахом.

— Це не просто інструкція, — прокоментував Вирій, повільно торкаючись символів. — Це… рецепт реальності.

— Що? — Тесса наблизилась. — Ти хочеш сказати, що це як… алгоритм створення світу?

— Ні. Скоріше — перезапуску. Схоже, цей сир містить «відкат» до моменту, коли все було ще стабільним. Пам’ять світу. Фрейм-знімок до розщеплення подій. І… — він завис, — …щоб активувати його, потрібен один інгредієнт.

— «Чистий смак пам’яті», — підказала Лея. — Це було в записці.
— Так, — кивнув Вирій. — І ось що дивно: його не існує в природі. Його треба створити вручну, шляхом приготування. Але не звичайним способом. А як… обряд. Синтез спогадів, емоцій, рішень. Продукт моменту, який не можна повторити.

— Такі смаки з’являються лише тоді, коли двоє готують як одне ціле, — додала Лея. — Коли не думають про результат, а просто… віддаються процесу. Разом.

Всі мовчали.

Тесса подивилась на Вирія. Її погляд був прямим, без захисту. У ньому не було патетики — лише довіра. Та сама, яка колись зробила її частиною цього дивацтва під назвою «Пі і Ца».

— Тобі доведеться готувати з кимось, хто пам’ятає, хто ти, — сказала вона. — Не як агент. А як…

— Як людина, — закінчив Вирій. — І я знаю, хто це має бути.

Він простягнув Тессі руку.

— Ми двоє.

— Ми…? — її голос затремтів, але не від страху. Від внутрішнього зрушення, якого не могло не статися.

— Ми почали цю історію разом. І якщо є смак, здатний відновити реальність, то він — усередині нашої пам’яті.

— Навіть якщо вона поранена? — шепоче вона.
— Тим більше. Бо пам’ять — це не те, що бездоганне. А те, що лишається з нами, навіть коли все інше зникає.

Кіт муркнув. Холодильник клацнув. Десь у кутку зависли дві ложки, немов у повітрі вже готувалось поле смаку.

— Гаразд, — сказала Тесса, вдихаючи на повні груди. — Якщо ми це зробимо, то тільки по-нашому.

— Почнемо з основи. Але не тіста. А… з того, ким ми були, — сказав Вирій.

Він простягнув їй інший шматочок сиру — і цього разу, він був теплий.