11.16 - Вибухова каперса

— Часову петлю, — докінчила Тесса. — І тримати всіх гостей фестивалю всередині повтору, поки пам’ять не зітреться.

— А це пояснює, чому ніхто нічого не пам’ятає, — прошепотів Ерік, а його голос знову задзвенів подвійно.
— Але чому ми її знайшли тільки зараз?

— Бо каперси Ехо-9 спрацьовують лише тоді… коли на них дивишся, — докінчила Лея. Її голос став ледь чутним. Пінцет у руці тремтів. Каперса світилася неоновою зеленню — наче крапля часу, законсервована у смаку.

Тесса з Вирієм одночасно нахилилися ближче. Ерік зробив крок назад — його голос досі резонував у горлі, і щоразу, коли він дихав поруч із піцою, щось у ній — наче відгукувалося.

— І що... ця дрібна штука тримала у петлі цілий фестиваль? — недовірливо запитала Тесса.

— Якщо вона була активована правильною фразою, — відповіла Лея, — і підсилена резонансним соусом… так, могла. Тим паче, якщо таких каперс було кілька.

— Тобто всі гості по черзі проходили той самий сценарій… — Вирій провів рукою по волоссю. — І з кожним новим колом пам’ять затиралася?

— Саме так. Кожен раз — як спалах, як короткий сон. Поки розум не втомився чинити опір.

— Але чому ми пам’ятаємо? — спитав Ерік.

— Бо ми не з’їли ту частину піци, де була каперса, — мовила Тесса. — Або… ми активували щось сильніше, що її переважило.

— А може, ми самі були поза петлею, — припустив Вирій. — Свідомо чи ні. Під шаром сиру — новий простір.

— Новий простір, — повторила Лея. — Це було в описі прототипу. Архітектор називав це «областю між смаком і часом».

Каперса затремтіла на пінцеті. І в ту ж мить — мигнуло світло. Мереживо ламп здригнулося. В комп'ютері щось тріснуло, і на моніторі блиснула… та сама піца. Такий самий кадр, такий самий ракурс. Але рух… відрізнявся.

— Вона… грається з нами, — прошепотіла Лея. — Або з чимось в нас.
— Це вже не просто каперса, — додала Тесса. — Це таймер. Смаковий тригер.

На моніторі хтось промовив:
— «За реальність, яка має смак.»

Всі здригнулись.

— Це я… — прошепотіла Тесса. — Але я не говорила цього зараз.

— Значить, ми знову у повторі, — озвався Ерік. Його голос лунав подвійно — так, ніби в кімнаті стояли ще двоє нього.

— А скільки вже було таких циклів? — Вирій повільно підійшов до годинника. Стрілки… стояли.

У дверях кімнати раптом пройшов протяг.
Коробка з-під піци, яку вже давно ніхто не чіпав, легенько відчинилась сама по собі. Усередині — не було піци.

Лише листок. Написаний від руки.

Тесса повільно дістала його.

— «Я повернувся. Але тепер — не сам.»

Лея розплющила очі ширше:

— Це почерк…

— …Кота, — докінчив Вирій.

Усі обернулися до вікна.

На підвіконні сидів він. Кіт. Той самий, що зник кілька днів тому. Його шерсть блищала так, наче була зіткана зі світла, а очі… очі пульсували тим самим фіолетовим сяйвом, яке всі бачили у сфері Архітектора.

Кіт спокійно муркнув.

У тиші це пролунало майже святково.

І в ту ж мить... холодильник озвався:

— «Вітаю, Архітекторе.»