11.10 — Кишенькова реальність

Фургон виглядав так, ніби його з’їла сама реальність, а потім виплюнула назад — зім’ятий, вицвілий, із зарослим мохом дахом і тріснутими вікнами. Він стояв під мостом, де навіть голуби не залітали, — на старому схилі, що колись був частиною фестивальної локації, а тепер здавався вирваним з часу уламком.

— Це точно він? — Тесса поглянула на Вирія.

— Так, — тихо підтвердив він. — Саме тут я бачив себе… на сцені. Хоча сцени, схоже, вже давно нема.

Лея підійшла до дверей фудтрака. Вони були замкнені… але зсередини. Це було поганим знаком.

— Я ж казала, що в цьому всьому час не поводиться як нормальна річ, — пробурмотіла вона, витягаючи з кишені мультиінструмент. — Дай п’ять секунд. Або тридцять. Залежно, у якому ми часовому поясі свідомості.

З коротким клацанням замок піддався. Двері відчинилися.

Всередині було тепло.

І це було найстрашніше.

Ніхто з них не вмикав приладів. Жоден генератор не гудів. Фургон, схоже, не мав доступу до електрики вже багато років. А проте… всередині — працювала піч.

І в печі — пеклась піца.

— Хтось тут є, — прошепотала Тесса.

— Або… хтось тут був, але не в нашому «тепер», — поправив Ерік. Він підійшов до печі й обережно відчинив її.

На залізному підносі лежала ідеальна кругла піца — злегка карамелізована, з золотистим сиром, що ще булькав, а краї пульсували легким оранжевим світлом. Начинка змінювалася просто на очах — то це були шматки пепероні, то крихти фісташок, то знову щось солодке, схоже на інжир.

— Вона змінюється, — Лея відступила на крок. — Піца… 

відповідає нашій присутності?

— Вона фіксує… — Вирій нахилився ближче. — …кого ми хочемо згадати.

І тоді він торкнувся її.

Світ перевернувся всередину.

Один дотик — і піца вивернулась перед ним зсередини, як кишеня з реальністю.

Сцена. Літній вечір. Глядачі аплодують.

Він стоїть на сцені — молодший на кілька років, у блискучому фартусі з логотипом «Майбутній Шеф». Поряд — стенд з великою піцою, на якій начинки вкладено у вигляді спіралі. Лея кричить щось поза сценою, але її голос заглушає музику.

Він піднімає руки — аплодисменти посилюються.

Але в натовпі він помічає її — Тессу. Вона біжить.

Тікає. Кудись убік. І раптом — вихор. Червоний, як соус. Він піднімається з-під сцени й поглинає її.

І… кіт. Стоїть біля сходів до сцени. Його навушники блимають зеленим. Він дивиться просто на Вирія.

Потім… усе стирається.

Різкий біль у скронях. Дотик до реальності закінчується.
Він зойкнув і відскочив назад, збивши з ніг порожню коробку з-під інгредієнтів. Піца вже не змінювалась. Вона почорніла, ніби згоріла зсередини.

— Що ти бачив? — Тесса одразу опустилась поруч.

Він важко дихав. Піт стікав з чола.

— Себе. На сцені. Тебе… ти тікала. І — соусовий вихор. Як портал. А ще… — він проковтнув слину, — …він. Кіт. Стояв біля сцени. І… я думаю… він активував вихор.

— Це фрагмент втраченого часу, — сказала Лея. — Саме та мить, якої ми не пам’ятали. Але як піца її зберегла?

Всі поглянули на чорну скоринку. Вона потріскалась, але… здається, на її поверхні щось було.

— Це не просто їжа, — промовила Лея. — Це… носій.

— Як сир. Як відео. Як спогад, тільки матеріальний, — додав Ерік.

— Нам треба дістати з неї все, — Лея вже витягувала інструменти. — І я знаю, з чого почати.