11.9 — Кіт, якого нема

— З ним щось не так, — тихо сказала Тесса, вглядаючись у зображення на екрані. — Він там… завжди. Але ми його не пам’ятаємо.

— Як може бути, що він є — але його нема? — Лея крутила коробку, де сир знову проявляв сцену з фестивалю. Там, позаду натовпу, між двома фігурами в костюмах сиру, стояв він: чорний кіт у білих навушниках.

Невимушений. Спокійний. Але… неправдоподібно чіткий.

— Він не пікселюється, — сказала Лея. — Усі решта — трохи розмиті, це нормально для сирного носія. Але цей… кіт — ідеальний. Як ніби він не зображення, а вставка.
— Меметичний прошарок, — пробурмотів Ерік, гортаючи свої замітки. — Вбудований символ. Програмований маркер. Ідеально видимий на зображеннях, але не в голові. Він не залишає сліду в пам’яті. Ні запаху. Ні голосу. Нічого.

— Тобто, — уточнив Вирій, — якщо ми спілкувались з ним на фестивалі, ми цього не згадаємо. Але система, код, дані — все пам’ятає.

— Як чорна пляма в мозку, — Тесса провела пальцем по монітору. — Там, де він мав би бути — порожнеча. Але відео не брешуть. У кожному фрагменті — він поряд. У кожному. Навіть коли я… — вона замовкла.

— Коли ти що? — тихо спитав Ерік.

— Коли я тікала. Пам’ятаєш? У тому глюку, який мене наздогнав у піцерії. Там була сцена. Я тікала від сцени, ти стояв у натовпі. Лея кричала… щось. А біля самої сцени стояв він. Кіт. І… він дивився на мене. Як глядач, який все вже бачив.

Всі замовкли.

— Навушники, — сказав Вирій. — Я бачив подібне в архівах Лабораторії Гастроклонів. Вони тестували пристрої, які дозволяли нейро-асоціативний перенос сенсорних кластерів. Простими словами — ти чуєш звук, але насправді отримуєш команду, яка активує смакову чи навіть просторову пам’ять.

— Якщо ці навушники передавали сигнали не для нас, а про нас? — Лея раптом відсахнулась від екрана. — Що, якщо він не був учасником? Що, як він був… спостерігачем?

— Або… — Тесса подивилась на Вирія, — записувачем?

— Завантажувачем, — підтвердив він. — LOADER. Це ж було в коді. І знаєш що?

Він витягнув стару флешку, підключив її до терміналу. Застосував дешифрування з модулів, які знайшли ще у файлах PizzaNet-9000. І відкрив невеликий аудіофайл. Фоновий шум, і десь глибоко — ритмічне "тік... тік... тік..."

І потім — голос. Спотворений, напівелектронний, але знайомий:

"Мить зникає тоді, коли хтось інший її утримує. Ти думаєш, що пам’ятаєш — але це просто те, що тобі дозволено бачити."
"Завжди поряд. Завжди мовчки. Я — лише носій."

— Це… він? — Тесса ледве дихала.

— Або… хтось, що говорить через нього, — відповів Вирій. — Я не впевнений, що це взагалі кота можна вважати окремою істотою.

— І якщо він справді носій… — Лея відкрила наступну сторінку з даними, — …тоді він міг перенести не просто пам’ять. А частину простору. Локальну реальність. Все, що ми втратили.

— І десь… вона може зберігатися. У якійсь кишені реальності, — сказав Ерік.

Тиша. Знову.

— Я знаю, де шукати, — раптом сказав Вирій. Його голос був тихим, але точним, як лезо. — Є місце, яке нам свого часу здавалося порожнім. Забутим. Але його ніхто не закривав офіційно.

— Що саме? — Лея звузила очі.

— Старий фудтрак. На схилі під мостом. Біля порожнього паркінгу. Я бачив його в тому фрагменті, — погляд Вирія став жорстким. — Він не мав бути теплим. Але там щось працювало.

— І якщо там лишилась піца… — Тесса вже взувалась.

— …то ми побачимо більше, ніж пам’ятаємо, — завершив Ерік.