11.7 — Кодові смакові глюки

Місто зранку було схоже на принишклий вулик. Але не тому, що всі спали. А тому, що всі... не розуміли, що з ними сталося.

— У нас п’ять нових дзвінків тільки за останні десять хвилин, — сказала Лея, гортаючи планшет, з якого сипались повідомлення як попкорн із мікрохвильовки. — І всі про одне й те саме: «смакова паніка».

— Уточни, — буркнув Вирій, вмикаючи радіоканал екстреного реагування.
— Лимонад смакує як салямі. Ванільне морозиво — як запечене м’ясо з розмарином. У когось кава з ароматом пилу і страху. Солодке — гірке. Гірке — смакує дитинством. Я не жартую.

Тесса вже натягувала черевики. На ходу жувала жуйку. Після другого жувального руху вона зупинилась.

— …Моя жуйка тепер з ароматом… мильної опери? — Вона ще раз надкусила. — Ні. Здається, я… чула сцену з «Полум’я та Пінолі», того серіалу. Не смак, а… спогад про сюжет?!

— Чорт, — прошепотів Ерік. — Смакові глюки переходять межі. Це не смак. Це навіювання.

В аптеці на розі черга стояла до виходу. Люди в паніці просили «антисмакові капсули», «нейтральні краплі» і щось на кшталт «відкачки язика». Терапевти плакали. Один фармацевт замкнувся в підсобці, бо почав відчувати у вітамінці присмак… втрати бабусі.

— Це не просто розлад, — сказала Лея, коли вони обійшли шість точок. — Це втручання в сенсорну карту. Хтось зламує колективну пам’ять через смакові петлі.

— Як? Через їжу?

— Через асоціацію. Якщо твій мозок щоразу при одному й тому ж смаку згадує емоцію або подію — він фіксує цей зв’язок. Але якщо ти повторюєш це занадто часто, або спеціально підкидаєш іншому той самий смак з іншою подією 

— нейронний код ламається. Смак і реальність перестають збігатись.

— Програмований смак, — промовив Вирій. — Це ж… була концепція «PizzaNet-9000», на фестивалі. Пам’ятаєш?

— Ти про той софт, що генерував індивідуальні смаки для кожного відвідувача? — Тесса кивнула. — І мав режим сну, медитації, ейфорії, навіть фобії.

— Саме він, — підтвердив Вирій. — Але… хтось його переписав.

Коли вони прибули до ресторану «Nostalgia», там уже працювали рятувальники. Хазяйка, заплакана, сиділа біля входу і тримала табличку.

«МИ ПРОГРАЛИ ЧАС»

— Що сталося? — м’яко запитала Тесса.

— Клієнти… Вони всі замовляли наш фірмовий суп з дитинства. У кожного — інший смак. Але після останньої партії… — жінка здригнулась. — Вони… кричали. Один сказав, що відчув смерть брата. Інша — що опинилась у лікарні, де вмерла мама. Один хлопець згадав, як його лишили в дитсадку. Через смак. Через один єдиний ковток. Вони розгромили все. Всі! Я не знаю… хто ми тепер.

Тиша повисла, наче хмара. Потім Тесса простягнула руку і обережно зняла табличку.

— Ви не програли. Вас зламали. Це не кінець. Це — вхід.
— У що? — запитала Лея.

— У нейро-код, — відповів Вирій. — Треба терміново перевірити сервери фестивалю. Якщо це той самий софт — значить, хтось його активував знову. І розкручував taste-loop у масштабах міста.

— Ти гадаєш, хтось зберіг версію PizzaNet? — зітхнула Тесса. — І вмонтував туди тригер на пам’ять?

— Не гадаю, — сказав Ерік. — Я це бачив. У коробці з піцою. На задньому фоні сцени. Логотип програми блимає на моніторі. Він був увімкнений. Але ми... чомусь не пам’ятали цього.

Тієї ж ночі вони зібрались у підвалі офісу, біля резервного термінала. Перед ними — заархівований шматок коду PizzaNet-9000, який Вирій колись витягнув для аналізу.

— Усі готові? — запитала Тесса.

— Якщо нас затягне в смакову петлю — я хочу, щоб мене розбудили запахом часнику, — пожартував Ерік.

— А мене… — почала Лея, але потім серйозно додала: — Ні. Не розбудіть. Якщо я опинюсь у тій реальності, де ми виграли фестиваль — лишіть мене там.

Пальці Вирія торкнулися клавіатури. Код ожив, рядки побігли.
В серці цього алгоритму — щось пульсувало. Як смак без запаху. Як спогад без дати.