11.6 — Піца з флешпам’яттю

Коробка чекала на них із самого ранку. Стояла на столі в центрі кімнати, без написів і логотипів, як мовчазний свідок чогось забутого. Але тепер, після розповіді Еріка, усі погляди звернулися до неї з іншою вагою.

— Ми ж... не збираємось її їсти, так? — Тесса повільно підняла кришку, наче там міг ховатися вибуховий пристрій.

— Ні. Але, здається, вона нас уже з’їла, — пробурмотів Вирій.

Всередині — класична чотирисезонна піца. Але без запаху. Сир не блищав жиром, а виглядав, як засклеплений полімер — сухий, майже матовий. Пепероні — симетричні до міліметра. Жодного дефекту. Навіть оливки здавались... 

надто правильними.

— Це не піца. Це... чорт забирай, щось із кіберфудтеху. — Лея вже тримала тепловий сканер. — Вона не псується. І реагує на температуру. Дивіться — при 36,5 градусів сир починає... рухатись.

— Рухатись? — Ерік нахилився ближче. — Тобто... як желе?

— Як... матриця. — Вирій повільно доторкнувся до краєчку. І тоді це почалось.

Сир почав пульсувати мікроритмами — хвилі світла прокочувались по поверхні, формуючи геометричні візерунки. Потім — зображення.

Прямо на поверхні піци — немов на живому екрані — проступила сцена: освітлена платформа, натовп, фанфари. Камера повільно пливла по рядах гостей, і потім… зупинилась на трійці, що стояла на сцені. Вони.

Тесса, Лея, Вирій. У парадних одностроях. З медалями.
Їх оголошують переможцями.
Фестиваль.
Той самий, якого «не існувало».

— Це... відео? — Тесса не відривала погляду. — Це все було. І я це пам’ятаю. Тобто... ні. Я не пам’ятаю, але тіло — реагує. Як спогад, який десь схований у шлунку.

— Це не відео, — прошепотіла Лея. — Це... сенсорний фрагмент. Сир діє як сенсоматриця. Реєструє тепло шкіри, 

підключається до епідермальної пам’яті. Піца — носій.

— Даних? — уточнив Ерік.

— Спогадів, — відповів Вирій. — Флешпам’яті. І це ще не все.

На дальньому плані сцени, за напівпрозорою завісою — силует. Фігура в каптурі, висока, але злегка нахилена. Її обличчя майже повністю в тіні. Але рухи… знайомі.

— Я це бачив, — прошепотів Ерік. — Саме так. Той силует... він простягав кубок. І щось казав. Але звук там був глушений.

— Зачекай, — Тесса нахилилася ближче до зображення. — Цей рух... подивіться, як він кладе долоню на плече Вирія. Як нахиляється. Це...

— ...Кіт, — сказала Лея. — Це його манера. Його зростання. Але обличчя ми так і не бачили.

На секунду зображення тремтіло. Потім — щось клацнуло. Піца завмерла. Сир знову став матовим. І залишив за собою лише теплий слід на кінчиках пальців.

— Він передав нам це. — Вирій дивився не на піцу, а в себе всередину. — Через час. Через сенсорну матрицю. Через... спогад, що не мав відбутись.

— І що, тепер у нас в офісі піца з прошивкою спогадів?! — Тесса затулила обличчя. — Це вже не «Пі і Ца». Це Піца з Архіву Х!

— Якщо він міг передати нам пам’ять через страву... — повільно мовила Лея, — то хто ще може це зробити?

— Або... — додав Вирій, і голос його став зовсім низьким, — що, як ця технологія вже пішла в народ?

І саме в цю мить — дзвінок.

На екрані — Лідія, бариста з кафе «Пінолі». Панічна, бліда.

— Ви мусите приїхати. У нас тут… люди плачуть. Хтось кричить. Хтось тішиться. Але всі... всі говорять про не ті смаки. Морозиво — на смак, як кров. Кола — як цибуля. А в мене в роті... бекон. Хоч я веган. Що відбувається?!

Троє агентів переглянулись.

— Почалось, — сказала Тесса. — Тепер не лише спогади. Тепер і смак.