11.5 — Ерік-неЕрік

— Ти впевнений, що це твій почерк? — Лея втретє оглядає записку з поезією, яку Ерік витяг із внутрішньої кишені. Вона вже фотографувала її, обробляла контраст і проганяла крізь два десятки фільтрів, але ані чорнило, ані папір не видавали нічого підозрілого.

— Я не кажу, що мій. Я кажу, що я його пам’ятаю, — відповів Ерік. У його голосі не було звичної іронії. Лише втома й… щось схоже на страх.

— Але цей рядок, — Тесса повільно підходить, тримаючи інший клаптик паперу, — тут стиль мій. Це я так формулюю думки. "У соусі час, у тісті — правда". Я таке казала… тільки подумки. Але тут це — написано. І не мною.

Вирій нахиляється над обома записками. Його пальці рухаються обережно, наче боїться залишити відбитки.
— Почерк мій. Стиль — Тессин. Але я цього не писав. Принаймні… цей я.
— Вирію, не починай… — втомлено зітхає Лея.
— Я серйозно. Занадто багато збігів. Слово в слово — як те, що я промовив у сні кілька днів тому. Ви ж пам’ятаєте? Про “втрату себе”.

— І це нас до того не насторожило?! — Тесса згризає ніготь, чого давно не робила. — А тепер ще й Ерік…

Він сидів осторонь, біля вікна. Його погляд був порожній, але не розгублений — радше обережний.
— Я щось знаю, — нарешті сказав він. — Але це не знання. Це… ніби сон, який ти бачив десятки разів, але згадуєш не кадри, а емоцію.

— Починай з початку, — тихо мовила Лея.

Ерік підвів очі.

— Фестиваль. Я там був. Стояв на сцені. Поряд — ви всі. Тесса, Вирій, Лея. І ще хтось у каптурі.
Я виграв — отримав кубок за "найкращу алгоритмічну піцу". Хрустка структура, соус генерується в реальному часі. Аудиторія шаленіла. Ви плескали. А потім... усе згасло.
Наче... хтось натиснув delete.

Тиша нависла, наче сир на погано натягнутій піці.

— Ерік, — Вирій сів навпроти. — Ти впевнений, що це не вигадка?

— Впевнений, що це не лише вигадка. Бо… — він витягає ще одну річ: стару, потерту стрічку для бейджа. На ній — логотип фестивалю. Але без дати. І без QR-коду.

— Це неможливо… — Тесса бере бейдж до рук. — Ми перевіряли архіви. Цього фестивалю не було. Він мав відбутись у «втраченому» тижні. Але офіційно його скасували ще до того. Жодного фото, жодного запису. Навіть пліток у форумі — і ті стерті.

— А тепер — найцікавіше, — Ерік тягне з рюкзака ще один згорток: аркуш із нотатками, дрібним почерком. Весь текст — мов записана розмова між Тессою та Вирієм. Усі фрази — знайомі.
— Це ваші слова. Але записані ніби я був поряд. Я чув усе. І зберіг, щоби не забути.

— Це точно моя інтонація, — Тесса ковтає клубок у горлі. — Навіть помилки. Я таке казала. Але не тут. І не зараз.

— Я зберіг ці записи до... зниклого тижня, — зізнається Ерік. — Потім все зникло. Але записки лишились.
Можливо, хтось підсунув їх. Можливо, це я собі передав — через той тиждень.

— Або тебе… переписали, — припускає Лея, і її голос зривається. — А ти залишив собі сліди, щоб... себе знайти. Самому собі.

Ерік підводиться.
— Якщо це так — я не впевнений, ким я є.

Всі троє мовчать. Лише холодильник клацає реле, ніби підтверджуючи, що світ знову зробив півоберт.
— І знаєте що? — додає Ерік. — Я пам’ятаю ще одну річ.

— Яку? — питає Вирій, з тією тривожною пильністю, що завжди виникала, коли хтось починав говорити щось... занадто схоже на нього.

— У тій версії реальності ми отримали нагороду. На сцені. Від людини в сірому каптурі.
І позаду неї — на екрані — з’явилось зображення… піци.

— Якої піци?

— Тієї самої. З коробки. З офісу.