11.4 — Вірші холодильника

Усе почалось із дивного звуку — наче щось всередині кухні прослизнуло крізь простір.
— Тес, ти це чула? — Лея виглянула з-за перегородки.
— Якщо це був твій шлунок, то так, — пожартувала Тесса, тримаючи в руці каву, яка раптом здалась… не такою вже й теплою.

Але потім відкрився холодильник. Сам.

Повільно, з театральною неквапністю, наче його хтось запустив на автопілоті. Світло в середині мигнуло тричі й загорілося незвично — ледь фіолетовим відтінком. І тоді він заговорив. Голос був глибоким, неспішним, з ледве помітним металевим віброефектом.

«Сім днів пропеклися в тісті мовчання,
Де зниклі думки — лиш смак залишає.
У соусі пам’ять, у сирі — страждання,
А в тісті — той код, що усе починає…»

— Це що, біса, було? — спитав Вирій, притискаючи до грудей 

коробку з чіпсами, ніби вона здатна захистити його від поезії побутової техніки.

— Поетичний холодильник, — відповіла Тесса мляво. — Ну, цього ще не було в нашому списку «нормальних понеділків».

— Це не понеділок, Тес. Це… ми не знаємо що, — Лея підійшла ближче й провела пальцями по панелі. Там світився новий напис:
«Режим збереження пам’яті: активовано. Пісня №3/14»

Тим часом Ерік витягає телефон, але той блимає, зависає і вмикає камеру без дозволу.
— Він не знімає… Він транслює.
— Куди? —
— Сам не знаю.

Тим часом холодильник продовжує, тихіше, але ще дивніше:

«Не довіряй, хто себе пам’ятає,
Бо він пам’ятає з чужої руки.
У спогадах — пастки, в звуках — вікна,
У часі — піци пульсуючі кола…»

— Це не просто поезія. Це, як… навмисно закодоване повідомлення, — припускає Лея. Вона вже щось активно друкує на своєму планшеті, намагаючись розпізнати структуру.
— Слухай, — додає Вирій, — пам’ятаєш, у другій справі з Гастроклонами був модуль підсвідомого кодування через їжу? Це може бути…

«Ти вкусиш — і згадаєш,
Але що згадаєш — вже не буде твоїм…»

Усі замовкають.

Аж раптом на магнітній дошці холодильника сам собою пересувається магніт у формі кота — і відкриває прикріплений записник. Один-єдиний рядок на пожовклому аркуші:
«Шукай у соусі, якщо боїшся часу»

— Тесса… — Ерік нахиляється ближче. — Це твій почерк?
— …Мій. Але я цього не писала.

Раптово дверцята холодильника зачиняються — з такою силою, що в кімнаті знову блимає світло.
На екрані з’являється коротке повідомлення:
«Надіслано 7 днів тому. Режим пам’яті: завершено»

— Тобто… це послання собі з минулого? — каже Лея, ніби тільки зараз дійшло. — Ми залишили собі віршований слід. Через холодильник.
— І код пам’яті — в піці, — Тесса повертає голову. — У тій самій, що не зіпсувалась. У коробці з шафи.

— Але хтось або щось знало, що ми забудемо. Або примусило нас забути.

«Якщо згадаєш усе — втратиш себе.
Якщо не згадаєш — втратиш нас»

Холодильник ще раз тихо дзижчить і назавжди замовкає.
Усі троє стоять в напруженій тиші. Лишень Ерік, ніби щось згадав — чи то раптом, чи то запізно.

Він дістає з кишені старий, зім’ятий папірець.
На ньому — уривок з тієї ж поезії. Але в кутку — підпис:
«V»