11.2 — Сліди в офісі

Тиша нависла над офісом, як розтоплений сир — важка і липка. Четвірка агентів стояла навколо коробки, ніби вона була новою формою життя, яку краще не чіпати без захисного костюма.

— Я ж казав, не відкриваймо шафу до обіду, — пробурмотів Вирій.

— Ти кажеш так про будь-яку шафу, — відповіла Тесса і зітхнула. — Якщо ми чекатимемо "повернення сенсу", ми його точно не дочекаємось.

Вона зняла кришку.

Усередині — шматок піци. Але не простий. Він виглядав… свіжим. Теплим. Ніби його щойно дістали з печі. Навіть тягнувся сир.

— Це неможливо, — сказала Лея. — Якщо ця штука пролежала тут тиждень, вона мала б стати археологічною знахідкою.

— А ще тут… — Тесса обережно витягла декілька речей з-під серветки. — Квитки?

— О, це… — Вирій узяв один і примружився. — "Фестиваль Піци-Коду. 4–7 червня. Сцена 3. Запрошені: Пі, Ца, Т."

— Це ж якраз той тиждень, що зник! — вигукнула Лея. — Тобто ми були там?

— А чому не пам’ятаємо? — в’їдливо додав Ерік. — І хто залишив нам вечерю як підказку?

Тесса нахилилась глибше в коробку. У самому дні лежала флешка. Без написів. Просто чорна пластинка, ледь тепла на дотик.

— Я протестую, — сказав Вирій. — Це точно виглядає як щось, що запускає прокляття.

— Зате стильно, — зауважила Лея і встромила флешку в ноутбук.

На екрані з’явився шум. Сніг. Потім — обриси знайомого силуету.

— Це я, — прошепотів Вирій.

На екрані він стояв у темному приміщенні. Схвильований. У футболці з написом «код = любов», в очах — тривога.

— Якщо ви це дивитесь… щось пішло не так. Не довіряйте… — він зупинився, наче збентежений самим собою, — мені?

Зображення мигнуло. Екран став чорним. Потім знову:

— Якщо ви це дивитесь… — повторив Вирій, але голос уже був інший, трохи нижчий. — …не запізніться. Вони все ще там. У смаках. У…

Флешка вибухнула іскрою, і екран згас.

— От і все, — сказав Ерік, витираючи крихти піци з підборіддя — Тепер ще й сам собі не довіряєш.

— Це не я, — тихо мовив Вирій. — Я не пам’ятаю цього відео. І футболки в мене такої не було.

У кімнаті знову настала тиша. Тільки холодильник бурмотів щось про «вимушений соусовий карантин».

— Треба їхати на місце фестивалю, — твердо сказала Тесса. — Якщо ми там були — сліди мали залишитися.

— Або принаймні запах, — додала Лея.