10.10 — Велике злиття

Вона почалась із тріску.

Промінь світанку за вікном розсипався кольоровими пікселями, які танцювали в повітрі й осідали на клавіатуру Вирія. Його руки застигли над нею, бо вона… раптом заспівала.

— «Доброго ранку, агенту! Обрати шрифт для вашого слідчого звіту?»

— …Шрифт?! — він озирнувся. — Це вже інша реальність!

Стіни офісу мерехтіли. З кута виринала хромована піца, що співала в нуарному джазовому стилі. Стеля тріщала: з неї сипались не штукатурка, а золоті нудли. Лєя зависла в повітрі на голографічному парасолі, прокручуючи мапу справи на екрані з вітру.

— Тесса! — вигукнула вона. — Стілець!

Тесса опустилась — хрусь! — прямісінько на нього, і стілець розчинився у веселковому тумані.

— ЦЕ ТЕ САМЕ ХРУСЬ! — вона встигла вигукнути, поки її підхопив вибух блискучої енергії.

Сфера в центрі кімнати розросталась. Її оболонка розгорталась, відкриваючи в собі сцени:
— Піксельна битва з Кодовими Клоннами.
— Кіборг-Тесса, що варить каву на фоні танцюючого холодильника.
— Реп-батл на слідчому столі.
— Тостер і хліборізка, що обіймаються на тлі загубленого соковитискача.
— Кіт, що моргає в ритмі реальностей.

І все це… оберталося навколо них.

— Це фінал? — запитав знайомий голос. Із диму, як герой другого сезону космічного серіалу, вийшов Ерік.

Його смокінг світився слабким неоновим блиском, а на обличчі — суміш подиву і… ностальгії?

— Ти як? — Тесса не стрималась. — Ти ж… ми думали…

— Я? Я просто пішов за тортом. А потім… світ став піксельним. І я став віршем. Потім — лампою. І ще хтось хотів, щоб я був соусом…
Він наблизився, глянув у центр сфери й додав:
— А тепер, здається, час повертатись. До нас. До тебе. До всіх.

Він простягнув руку до Тесси. Та взялась. Лея взялась за Тессу. Вирій — за них обох. Кіт підійшов сам. І клацнув вусом.

Світло охопило їх.

Мить тиші.

І — вибух.

Коли очі знову почали розрізняти обриси, агенти опинились у своєму офісі. Справжньому. Теперішньому. Привичному. І трохи пилюжному.

Стіни не мерехтіли. Стілець не хрустів (поки що). Кіт лежав у кутку, муркочучи.

— Ми повернулись? — обережно запитала Тесса.

— Наче так. Але щось залишилось. — сказав Вирій, поглянувши на лапу кота, яка… злегка підсвічувалась. Мерехтіла. Як сфера.

— Що саме залишилось? — прошепотала Лєя.

— Смак життя. І… щось дуже дивне у нашому холодильнику. — додав Ерік, заглянувши туди. — Це... чиїсь шкарпетки?

Кіт відкрив одне око, потягнувся й знову заснув.
Справжня таємниця.