10.9 — «Назад до початку»

Офіс агентства "Пі і Ца" ще пахнув новою фарбою, клеєм і невизначеністю. Сонце заливало кімнату теплим світлом, пил танцював у променях, а Тесса стояла посеред кімнати з двома чашками кави й дивилась на своїх партнерів, молодших, трохи розгублених — але таких знайомих.

— Ну, — промовила вона, — ось ми і є. Перший день.
— І жодного трупа, — оптимістично додала Лея, закидаючи ноги на порожню тумбу. — Це рекорд.

Вирій стояв біля дошки, щойно повішеної на стіну. На ній було написано кривуватим почерком:
«ПІ + ЦА = (НЕ)ЙМОВІРНІ РОЗСЛІДУВАННЯ»

— Ідеально. Почерк якраз такий, щоб викликати довіру в підозрюваних, — зазначив він.

— А ще в психіатрів, — хмикнула Лея.

Тесса роздала каву, сіла й подивилась навколо. Все виглядало звично, навіть затишно, але десь під шкірою відчувалась тривога, як зачаєне дежавю. Щось не сходилось.

— Ви… нічого не помічаєте? — тихо запитала вона.

— Окрім того, що Ерік запізнюється на свою першу зміну? — зиркнув Вирій на годинник.

Тесса підвелась. Вона підійшла до підвіконня, провела пальцями по рамі. Її очі затуманились, коли вона тихо прошепотіла:

— Це вже було. Я знаю це. Цей ранок. Твій жарт, Вирію. Леєна поза. Навіть... запах.

Лея нахилилась до неї:

— Ти впевнена?
— Я більше, ніж впевнена. Я пам’ятаю навіть те, що ти зараз скажеш.

— Я б сказала, що тобі треба поспати, але ти все одно не будеш. — сказала Лея.

Пауза. Всі погляди на Тессу.

— Окей. Це було моторошно.

— Сфера… — пробурмотів Вирій і витяг з кишені її уламок. Він пульсував. Блискучий, як крапля живого металу. — Вона була з нами з першого дня?

— Ні. Вона… втрутилась. Або ми в ній.

Всі враз притихли. Звуки офісу стали глухими. Простір ніби здригнувся, як екран, що змінює роздільну здатність. І в цю мить…

…стіна зліва почала блиматись пікселями.

Звуки музики ледь-ледь проривалися з-під підлоги. Плінтус почав перетворюватися на хромовану панель. Кіт у кутку прокинувся, потягнувся й сказав:

— О ні, знову. А я щойно розслабився.

— Це все реальності. Вони… згортаються. До точки. — Вирій говорив швидко, як в останню хвилину до вибуху.

— Яка точка? — Лея трималась за край стола, бо підлога під ногами вже була танцполом із неоновими лампами.

— Ми. Ми — точка. Все зводиться до нас. До першого дня. До цього моменту.

— І що далі? — Тесса повернулась до них. Її очі сяяли, як перед великим відкриттям. Або великим вибухом.

Сфера в центрі кімнати раптом піднялась у повітря, розгортаючись, як квітка з металу й світла. У ній пульсували обриси — піксельна піца, хромована рука, лампова тінь, реп-звіт і котячий профіль.

Всі реальності об'єднувались.

І тут… вибух світла.