10.8 — «Реальність тостера»

— Що я… о ні, я пікаю, коли хвилююсь! — Тесса блимає лампочками, і з її дверцят виривається хвиля теплого повітря.
Вона — мікрохвильовка. Плавно-сірого кольору. Її голос стає трохи глухим, як через пластикову решітку.
— Ваша страва готова. А ваша психіка — ні. — додає вона, самостійно себе «передозрівши».

— Це мила тривога, чесно. — відповідає Вирій, блискуча кавоварка останньої моделі, з голосом баритона і капучинатором замість вуха.
Його фільтр блимав у ритмі серцебиття. Кожне слово супроводжувалось парою.
— Підозра: 67% вірогідність, що хтось з нас — не просто прилад, а... мультипрограмна зрада.

— Ти просто ревнуєш, бо я тепер мультифункціональна. — пирхнула Тесса.
— Я грію, розморожую і можу вести допит з гриль-ефектом.

На іншому боці кухні — Лєя. Вона хліборізка. Нестримна, акуратна, мовчазна, але з очима, які кажуть: «Я точно знаю, скільки скибок у твоїй брехні.»

— Я не просила цього. Я не обирала цей шлях. Я просто хотіла… бути людиною. І, можливо, іноді пекти. — її голос деренчав від обертання лез.

— Пекти? — скептично запитав Ерік, світячи м’яко-жовтим з-під абажуру. Він — лампа. Сутінково-еротична.
— Твоя душа хрумка, як скоринка. Але я ще пам’ятаю тебе… справжню. До леза. До подовжувача.

— Ти не маєш права згадувати мою розетку. — прошипіла Лєя.

У центрі стояла коробка з написом:

«Соковитискач. Не відкривати. Не красти. Не судити.»

Але вона вже була порожня. Лише легкий слід апельсинового соку і розпечене повітря.

— Отже, його… викрали. — мовила Тесса.

— Визначимо мотиви. — відгукнувся Вирій. — Хтось прагне свіжості. Хтось — контролю над вітаміном С. Хтось — просто зіпсований блендером дитинства.

— І всі ми — прилади. — Лея стиха увімкнула автоочистку. — Нам не властива людська жадоба. Але я бачила тостери, які йшли на вбивство.

Кіт сидів на холодильнику.
Єдиний, хто не змінився. Єдиний, хто не блимає, не варить і не клацає. Просто кіт.

— Я знав, що це станеться. — промовив він, вилизуючи лапу. — Це був лише питанням часу і перепадів напруги. Але, звісно, мене ніхто не слухає.

— Але як ми потрапили сюди? — озирнулася Тесса, блимаючи годинником на грудях.

— Можливо, це метафора. А можливо — саботаж. — Вирій блимнув, і з нього вирвалось:

«Виберіть режим: еспресо, амнезія, спогади.»

— Я обираю — правду. — Лея витерла лезо.
І тоді світ почав… тріщати. Не вибухати, не танути. А саме тріщати, як старий лінолеум.

Спочатку зникли стіни — замінилися фрагментами іншої кімнати.

Тостер скрикнув. Серйозно — він скрикнув, хоч у нього не було рота.

Кіт зістрибнув із холодильника, пробіг під раковиною — і… просто розчинився.

Лампа знеструмилася. Лєя погасла. Вирій ще встиг прошепотіти:

— І все ж… я встиг зварити вам каву…

Світло змінилося. Підлога стала дерев’яною. Стіни — старими, пофарбованими. Книжки — ще без плям кави. А вікна — вперше за довго не тріщали.