10.4 — «Нуар 40-х: Тіні в базиліку»

Темрява. Дзвінкий пінґ, і світ знову мерехтить.

— А тепер нас що, вкинули в “казино з детективного сну”? — зітхнула Тесса, поправляючи новий — доволі стильний — федора-капелюх, що сам виріс у неї на голові.

Світ навколо набув сепійного відтінку. Вітрини кафе «Синій Базилік» блимали неоном, мов очі, що спостерігають. Повітря гусло від тютюнового диму, саксофон плакав десь у завулку.

— Я — Вирій. Приватний детектив. Люблю каву, правду й не довіряю котам.
— Це ти сам собі в голові кажеш, чи ми всі маємо почати внутрішні монологи? — запитала Лєя, зазираючи у дзеркало. Її образ — блискуча сукня, перо в волоссі й димчастий погляд — дивним чином гармоніював з тлом.

— Ласкаво просимо в Режим 40-х. Кодова назва: “Фатальна Піца”. — прошепотів автоматичний голос зі старого телефонного апарата.

— Чудово. Нас кинули в нуарну симуляцію з харчовими алюзіями.
— Хто її створив і навіщо?
— Гадаю, відповідь десь у тіні. Або в базиліку.

Всередині кафе «Синій Базилік»

Бармен проти власного бажання наче знав, хто вони.

— Троє шукачів, га? Зазвичай приходять удвох. Але ви — виняток.

— Ти знаєш, хто ми? — насторожено спитала Тесса.
— Я знаю тільки одне: у вас на хвості той, кого не можна назвати. І він пахне… сушеним орегано.

У далекому кутку хтось заграв на фортепіано. Пісня знайома. Та сама мелодія, що звучала, коли клон Вирія вперше з’явився на записі.

— Тесса. Це… не може бути збіг.
— Це флешбек? Чи хтось навмисно повторює знаки?
— Ми в симуляції. Але хтось підкидає в неї шматки реального. Справжні елементи.

Бармен ковзнув їм серветку.

“Шукай Гравця. І не загуби Кота.”

— Вперше бачу записку, де “Кіт” і “Гравець” згадані як різні істоти.
— А може… Кіт — це лише вікно. А Гравець — той, хто дивиться через нього.

У дзеркалі на мить майнула тінь. Строгий костюм. Знайома постава. Вирій завмер.

— Хтось, схожий на мене. Але… темніший.
— Це “Чорний Вирій”? Він тут?! — прошепотіла Лєя.
— Або його привид. Або код, який хтось перезаписав.

Ставши, Вирій рушив до дзеркала. І в ту ж мить увімкнувся грамофон. З нього хрипів голос:

«Ти не повинен був сюди входити, Виріє. Але раз уже ти тут — обери: правда чи повернення.»

— Це голос Архітектора.
— Невже він ще живий?
— Або його пам’ять живе тут. У цій симуляції.

Стіна кафе раптом розчинилась, відкриваючи підземний хід, де світ блимав зелено-білим, немов комп’ютерний сон. Напис на стіні:

“0xC4FE — ключ до останнього рівня.”

— Це не просто цифри. Це — код активації ядра. — Вирій вже щось згадував. — Архітектор вшив його у себе. Але якщо він тут — це пастка.

— А Кіт?.. — тихо запитала Тесса.

З-за піаніно, з абсолютним нуарним спокоєм, вийшов він. У тренчі, з моноклем, кіт-джентльмен. У лапах — джойстик. У вусах — тремтіння електрики.

— Він гравець. Але не головний. Ми — його рівень.

Кіт підморгнув. І платформа під ногами розчинилась.

[ПЕРЕХІД ДО РІВНЯ: «ВУЛИК СВІДОМОСТІ»]