8.11 — «Терапія з піцою»

Усе почалося з того, що Ерік на повному серйозі сказав:

— Ми мусимо поговорити. Про все. Як нормальні люди.

— Ти серйозно? — Тесса тримала в руках половину огірка й дивилася на нього з підозрою.

— Серйозно, — кивнув він і поклав на стіл тісто. — Але зі стилем. І з піцою.

Так народилася сесія «психотерапії з піцою». Кожен мав обрати інгредієнт, який символізував би його біль, травму або мрію. Потім — пояснити. Потім — запекти. Потім — з’їсти. І, бажано, не заплакати в соус.

Вирій узяв першим слово:

— Сухий перець чилі, — заявив він урочисто. — Бо краще обпалити, ніж бути ніяким. І взагалі, це як моя душа: зберігається довго, ніхто не розуміє, навіщо вона тут, але всі рано чи пізно її куштують.

— Це найпоетичніша штука, яку я чула про приправу, — сказала Лєя, витираючи очі. — А я… кладу ананас.

— Ти серйозно? — перепитала Тесса. — Це символ болю?

— Так. Мене роками цькували за ананас на піці. Але я — за гармонію! І не хочу більше вибачатися за себе. Я ананас. На піці. І я прекрасна.

— Я тебе обожнюю, — сказав Вирій. — І ананас теж. Навіть більше ананас. Він не стріляє з бластера.

Лєя показала йому жест, який у деяких галактиках вважається привітанням, а у нашій — ні.

Ерік розклав перед собою… просто шматочок тіста.

— І що це має означати? — спитала Тесса.

— Що я — ще не вирішив, ким я хочу бути. Я ще сирий. Але вже трохи піднявся, — він підморгнув. — Ну, знаєш. Дріжджі саморефлексії.

Всі засміялися. Навіть Лєя.

Тесса довго мовчала. Потім взяла оливку. Розрізала її навпіл. Поклала одну частинку на тісто.

— Це… пам’ять. Напіввтрачена. Здається, я забуваю щось важливе. Про когось. Про нас. Але поки не знаю, що саме.

На кілька секунд стало тихо. Пічка запікала. Сир трохи розтанув. Хтось прокашлявся.

— Хочеш поговорити? — м’яко спитав Вирій.

— Ще ні, — сказала Тесса. — Але скоро. Я просто… ще не вирішила, ким я хочу бути.

— Добре, що ми всі на одному тісті, — буркнув Ерік.

Піца вийшла дивною. Гострою, солодкою, розірваною. Але вони з’їли її. До останньої крихти. Навіть ананас.

Бо іноді найкраща терапія — це дивна піца з тими, хто тебе справді бачить.