Розділ 8 "Прямо в об'єктив" 8.1 — Вирій. Хто він, коли знімають маску?

Камера блимає червоним. Освітлення налаштоване, звук перевірено, мікрофон закріплено на сорочці кольору хакі, трохи зім’ятій, як і сам герой сьогодні. На тлі — імпровізована кухня з піччю та фотографією піци, яка загадково нагадує мапу світу.

— Отже, Вирій. Чи Ца. Ви ж — клон?
Журналістка, з мікрофоном у формі перцю чилі, нахиляється ближче.

Вирій зітхає. Погляд сірий, спокійний, з ноткою втомленого прийняття.

Вирій:
— Ну, так. Я не приховую. Я — синтетично сконструйована особистість із непередбачуваними флуктуаціями емоційної пам’яті.
— Інакше кажучи…?
— Так. Я — клон.

Камера клацає ближчий план. Вирій облизує губи. Пауза тягнеться рівно стільки, щоб люди в коментарях встигли написати: «Я йому вірю. Хоча він із пробірки».

— Як це — бути кимось, кого створили, а не народили?

Вирій (усміхається сумно):

— Це як бути рецептом. Тебе наче придумали, але щоразу, коли тебе "готують", виходить трохи інакше.
— І щоразу трохи гірше?
— Ні. Іноді — кращим. Іноді — гострішим.
— А іноді вас можна переїсти?
— Лише морально. Але я не раджу.

У цей момент на екрані з’являється підпис:
"Вирій: 92% шарму, 8% соус тартар"

— Чутки кажуть, що ви боїтесь дельфінів. Це правда?
— Категорично. Ці... гліцеринові демони з посмішкою.

— Ви точно не жартуєте?
— У дитинстві я бачив запис, як дельфін відкрив банку тунця. Без рук.
— Але ж у вас не було дитинства.
— Тепер зрозуміло, чому цей спогад такий травматичний.

— Вас часто плутають із вашим клоном. Як відрізнити справжнього Вирія?
Вирій (схиляє голову):
— Мій клон носить ліву сережку. Я — праву. Він п’є чай. Я — каву. Він цитує філософів. Я — їх критикую.
— А в душі?
— В душі… Ми обидва просто хочемо бути потрібними.

Настає тиша. Журналістка помітно хлюпає носом. Оператор знімає крупний план: у коментарях уже формуються #КомандаВирій і #ВірюЦа.

— А що з Лєєю? Ви ж… разом?

Вирій (трохи червоніє, пальці сплітає докупи):
— Вона — як електричний струм. Мене притягує. Але кожне дотикання залишає слід.
— Це поетично.
— Це буквально. Мене якось вдарило струмом на кухні, коли я подумав про неї.
— Ага. Це було в ефірі.

На екрані з’являється нарізка: Вирій торкається тостера, сіпається, а потім каже: «Це вона винна». Кадр іде у вірус.

— У вас є комплекси?
— Я боюся бути копією без оригіналу.
— Ви — оригінальний, Ца.
— Дякую. Але іноді здається, що я — чиясь помилка. Навіть не Лєї. Чи Тесси. А того, хто мене придумав.

Журналістка хитає головою. Справжній момент щирості. Камера трохи тремтить — або оператор зворушений, або просто втомився тримати стабілізатор.

— Розкажіть щось недоречне. Фанати люблять скандали.
Вирій (усмішка стає хитрою):
— Я знаю, що Ерік спить у футболці з надписом "100% органік", хоча він... не зовсім.
— Це зрада.
— Це іронія. Але футболка — реальна.

— Секрет, якого ви ще не казали нікому?
Вирій:
— Я не завжди знаю, що відчуваю. Іноді емоції приходять із затримкою, як сповіщення. Мене можна обійняти — і я скажу "дякую" через два дні. Але скажу.

— І нарешті: Вирій, ким ви хочете бути, якщо не детективом?
Вирій (усміхається щиро, майже беззахисно):
— Кухарем. Просто кухарем. Без таємниць, без клона, без отруєної приправи. Просто я і тісто. І, можливо, хтось, хто чекає цю піцу вдома.

Тиша. Журналістка мовчки відключає мікрофон. Наостанок в кадрі — Вирій, який готує щось на сковорідці. Він кидає щось у повітря — і ловить. І дивиться в камеру. Усмішка.