7.23 — «Памʼять, яка кличе на дно»

— Це не він… — голос Леї звучав, як лезо, що розрізає шовкову тишу. Але Вирій — або той, ким він став — не реагував. Його очі стали чорними, блискучими, мов дзеркала без дна.

Тесса відчула, як щось у ній ламається. Немов смикнули за невидиму нитку, і всі думки розпустились, як в’язання під дощем.

— Вирію?.. — прошепотіла. Але замість відповіді почула… себе саму.

«Я не хочу все забути…»

«То не забудь, Тессо.»

«Хто це сказав?..»

«Ти сама. Колись. У дитинстві.»

Підлога під ногами зникла.

Темрява. Але не порожня. У ній — сотні спогадів. Усі без звуку. Усі — шматочки її самої. Розкидані, зім’яті, недописані.

Вона бачить, як стоїть біля дзеркала. Але в ньому — не вона. Там — дівчина років десяти. У фартушку. З борошном на носі. 

Вона щось змішує у великій мисці.

— Хто ти?.. — питає Тесса.

— Ти, коли ще вірила, що кулінарія — це магія. А не зброя.

— Чому я тебе забула?

— Бо ти вирішила стати детективкою. І забула мріяти.

Вибух світла.

Інша сцена. Тесса на кухні — вже доросла. Навколо неї — Пі, Ца, Ерік… Вони сміються. Готують щось надто пряне.

— Це той день, коли ми винайшли «піцу істини», — каже хтось за спиною.

Тесса повертається. Там — Марк.

— Ти не справжній.

— Але ж ти мене пам’ятаєш. Значить, я є.

— Чого ти хочеш?

— Щоб ти вибрала. Минуле чи теперішнє.

— Я вибираю… — Вона завмирає. Усе зникає. Лише один звук лишається:

Тік-так. Тік-так.
Тесса прокидається. На холодній плитці. Одна.

— Вирію? Леє? Ерік?!

Тиша. Дзвінка.

І тільки одна записка поряд:

«Твоя памʼять — ключ. Але спершу ти маєш забути ще більше. P.S. Ми поруч. Але ти не згадаєш.»

Тесса тремтить. Але повільно встає. В її очах — страх, злість, надія.

— Ну що ж… Значить, зануримось ще глибше.