7.21 - Кухня, якої не існує

— Ми точно на правильному місці? — Лея зиркнула на адресу в записнику, потім на навігатор, потім знову на… стіну.

Сіра, абсолютно нічим не примітна. Між двома крамничками — однією з керамікою, другою з хендмейд-зубочистками (сучасне мистецтво — воно таке). Але дверей, вікон, чи хоча б напису "Кухня без температури" — жодного сліду.

— Цього не може бути, — сказала Тесса. — Минулого разу я… — Вона замовкла.

— Що? — обернувся Ерік.

— Я… не пам’ятаю. Я точно тут була. Але ніби… у сні?

Вирій торкнувся стіни. Вона захиталася — ледь помітно, ніби це була завіса, не бетон. І тоді він сказав:

— Дихайте. І йдіть за мною.

Всередині — мовчання. Густе, як згущене молоко. І таке ж липке.

Жодного світла. Жодного запаху. Навіть шум кроків — поглинався підлогою, мов поролоновою губкою.

Лабораторія була схожа на стерильну пастку. Все біле. Поверхні — ідеальні. Інструменти — блискучі. Але... все було неживим. Навіть повітря.

— Це місце — як хірургічна зала, тільки без серця, — прошепотіла Лея.

— І без температури, — додав Ерік, прикладаючи руку до індукційної плити. Та не вібрувала. Не нагрівалась. Не готувала.

— Це вже не кухня. Це… — Тесса озирнулась. — Це експериментальна зона свідомості.

— Або витончена камера впливу, — додав Вирій. І тоді він торкнувся однієї з білих панелей.

Клік.

Вона зсунулася.

За нею — темний простір. І на підлозі — її щоденник. Той самий, який зник. Відкритий. На сторінці, якої вона не пам’ятала.
Там було написано:

“Рецепт забуття — одна правда, одна брехня, три краплі страху. Ідеальний баланс для очищення пам’яті.”

— Це… мій почерк, — сказала Тесса. — Але я цього не писала.

І раптом світло в лабораторії почало блимати.

— У нас… гості, — сказав Ерік, і витягнув свій ніж. Так, він носив його замість пістолета. І так, він був керамічний — бо "стиль понад усе".

Із темряви вийшла постать.

Висока, худорлява. Вона мала на собі кухарський халат, але без жодної плями. Її очі блищали, мов скельця.

— Вітаю, — сказав голос. — Ви куштували правду. Час спробувати… себе.

І тоді стіни зрушили. З кухні зробилася в’язниця зі смаку. А на центральному столі з’явилась… нова страва.

Рецепт втрати.

Тесса відчула, як серце стискається. І знову — ім’я. Марк. Але не її голос його кликав.

— Я… його знав, — раптом сказав Ерік. — Він був не просто напарником. Він… був агентом. І я думав, що він загинув.

— То чому я його забула?! — майже крикнула Тесса.

Але відповіді не було. Лише металевий лязкіт, що лунав із іншої кімнати.