7.20 — “Аромат після правди”

Вони мовчали.

Не тому, що не було що сказати, — а тому, що кожне слово могло розбити щось крихке. Щось, що ще трималося всередині них після тієї страви.

Тесса сиділа на підвіконні з чашкою, в якій давно вже не було чаю. Вона дивилась на світанок, ніби намагалась витягнути з кольорів неба хоча б одну відповідь.

— Марк, — повторила вона вголос. — Я ж клялась, що більше ніколи не забуду…

— Забути — це іноді захист, — обережно сказав Ерік, підходячи ближче. — А іноді — пастка. Але я з тобою, навіть якщо твоя пам’ять тане, як шоколад у кишені.

Тесса криво посміхнулась:

— Це комплімент?

— Це я, — знизав плечима він. — Більше не вмію.

На кухні, Лея нервово перебирала баночки зі спеціями, які ніби дивились на неї в відповідь.

— Ти колись був… іншим, — сказала вона Вирієві. — Я це бачу тепер. І чую. Той тон… У тебе з’явився новий голос. Він якось… не твій.

Вирій нахилив голову:

— Ти хочеш сказати, що я змінююсь?

— Я хочу сказати, що, можливо, той “інший” Вирій ще не зник.

— А якщо я — саме той “інший”? — тихо спитав він.

Лея опустила очі. Її голос тремтів:

— Тоді я не знаю, кого я кохаю.

Це було наче ніж, загорнутий у мармелад: гостро і солодко водночас.

З цього ранку щось змінилось.

У місті з’явився новий аромат — наче суміш чилі, диму і ще чогось… неідентифікованого. Люди скаржились, що після візиту до нової “кухні без температури” вони втрачали не тільки пам’ять, а й відчуття себе.

Тесса, переглядаючи свої нотатки, виявила, що кілька сторінок повністю зникли.

Вони вирішили: час відвідати цю лабораторію вдруге. Але цього разу — вдень. Разом.

І хоч у команді панувала напруга — кохання, сумніви, тіні з минулого — вони вирушили.
Тому що правда… хоч якою гіркою вона була… уже дала свій післясмак.