7.16 — Архів без часу

Темний коридор привів їх до зали, схожої на бібліотеку, тільки... кожна "книга" тут була не паперовою, а блискучою сферою, завислою у повітрі. Вони мерехтіли, обертаючись, і з кожної ледь чутно долинали уривки голосів, запахів, фрагменти слів і образів.

— Що це за місце… — прошепотіла Тесса, торкаючись однієї зі сфер. Її очі раптом розширилися. — Це… спогади?

— Ні, — сказав Ерік. — Це… можливості.
— Нескоєне. Несказане. Нереалізоване, — додав Вирій.

Лея зупинилась біля сфери, в якій вона, маленька, варить какао.
Тато тримає її за плечі, а мама усміхається.
У Лєї здригнулись губи.
— Вони ніколи не жили разом. Це не могло статись.

— Тут зберігається не історія, а її альтернативи, — мовив Ерік. — Це — архів того, чого не було. А хтось почав ці можливості красти. Або — втілювати.

І саме тоді з протилежного кінця зали пролунав крок.

— О, ви вже тут. Як добре.

Він вийшов з тіні — Вирій. Та не зовсім. Його очі були трохи темніші. Його усмішка — тонша. Його голос — як лід, що тріщить весною.

— Вітаю, оригінали. Час познайомитись.

Напруга зависла в повітрі, як нота перед фінальним акордом.
Лея схопилась за пістолет.
Тесса зробила крок уперед, ніби відчуваючи, що має значення.
Ерік прикрив її плечем.
А Вирій подивився на нього — себе — і сказав:

— Ти не зник. Ти весь час був... у нас за спиною?

— Не зовсім, — відповів Чорний Вирій. — Я був попереду. Просто ви йшли за мною, не знаючи, куди.

І тоді простір навколо них почав змінюватись — сфери тріскались, лопались, зникаючи.
Архів сам себе знищував.
Їм треба тікати. Але це буде не втеча — це буде битва.