7.15 — Двоє з тіней

— Я все пам’ятаю, — повторила Тесса, і голос її прозвучав не як перемога, а як вирок.

Лея повільно повернулась. В її погляді — суміш тривоги й підозри.

— Ти… впевнена?

— Я бачила двох Виріїв. Вони стояли поряд. Один мовчав, другий… сміявся. Але не так, як наш. Інший сміх. Холодний. Безсердечний. І… він дивився на мене, як на щось зайве.

Вирій закляк.
— Це... не може бути.

— Ні, Вирію, — втрутився Ерік, повільно — як лікар, що нарешті озвучує діагноз. — Це мусить бути. Я вже давно це підозрював.

— Що саме?! — вибухнула Лея.

— Що існує ще один. Інший клон. Більш ранній… чи навпаки — пізніший. І він не просто копія. Він… навмисно змінений. Видозмінений.

Всі замовкли. І в тиші пролунало легке... клацання.

Хтось дивився на них із темряви.

Двері, якими вони зайшли, заскреготали й прочинились самі. Але коридор за ними був уже інший. Не лабораторний — а темний, майже сирий. Стеля капала. Повітря було густе, як кисіль.

— А ось і ще один трюк Архітектора, — сказав Вирій. — Психогеометрія. Тобто, наші страхи буквально переписують простір. Це він... або той інший.

Вони рушили далі. І десь попереду засвітився екран.
На ньому — відео з камер спостереження.

Там були… вони. Але не з теперішнього. Старі записи.

— Це… — прошепотіла Тесса. — Це наша перша справа. «Гастроклон».

— І ось тут… — Лея вказала на силует, що стояв позаду них на записі. — Цього ми тоді не помічали. Але хтось був із нами з самого початку.

Силует наближався. І камера, ніби злякавшись, вимкнулась.
— Вони планували це давно, — пробурмотів Ерік. — Уся ця гра з пам’яттю, з іменами, з клонами… Вони хотіли зламати не мозок. Вони хотіли зламати — історію.