7.13 — Той, кого нема

Записка з координатами вела до покинутої вілли за містом — будівлі, яку наче зумисне стерли з карт. Google, GPS, навіть старі паперові мапи — всюди в тому місці була порожнеча. Ніби хтось видалив її з реальності, але забув стерти з пам’яті кількох осіб.

— Ну, як мінімум, виглядає моторошно, — сказав Вирій, коли команда стояла біля заржавілого воріт. — Двері скриплять на 8 з 10 за шкалою «фільм жахів з бюджетом у два баклажани».

— Баклажани? — Лея пирснула.
— Це нова грошова одиниця твоєї внутрішньої економіки страху?

— У моїй економіці все працює на глютеновій базі, — пояснив Вирій. — І гумор рятує, коли мозок кричить «Не заходь туди, дурнику!»

Тесса мовчала. Вона стояла перед брамою і вдивлялась у силует вілли.
Їй щось тут знайомо. Але не місце — відчуття. Холод всередині, як від дотику згаслої пам’яті.

— Тут щось є, — нарешті сказала вона. — Але воно не зовні. Воно в мені.

Ерік підійшов до неї й торкнувся плеча.
— Якщо ти не впевнена…

— Я впевнена, що не впевнена, — перервала вона. — Але йти треба.

Вони зайшли. Всередині — пил, мовчання і… бездоганна чистота?
Підлога виглядала так, ніби її щойно вимили. Стіни — білі, стерильні. Ні фоток, ні книг, ні слідів життя. Тільки одна річ лежала посеред кімнати — дзеркало.

— Серйозно? Знову дзеркала? — пробурмотіла Лея. — Це вже стиль ворога? «Я забираю твій мозок, але залишаю тобі можливість помилуватись обличчям перед тим»?

Всі насторожились. Вірій наблизився до дзеркала… і застиг.

— Тут щось є, — прошепотів він.
— Що? — Тесса тримала руку на зброї.
— Я себе не бачу.

Дзеркало відбивало кімнату. Стіну. Лєю. Тессу. Еріка. Але не Вирія.

— Це жарт? — запитала Лея, обійшовши дзеркало. — Може, це просто екран?

— Це послання, — сказав Ерік повільно. — Для когось, хто втрачає себе.

І для когось, кого ніколи не було.

Тоді Тесса знову побачила спалах. Флешбек. Чужий, але її.

Маленька кімната. Руки в рукавичках тримають чайник.
За склом — силует в білому халаті.
Він каже: «Ти не повинна пам’ятати.»
Вона відповідає: «Я не повинна, але я хочу.»
Темрява. Шурхіт. Дзвін.

Вона опустилась навколішки.

— Я була тут. Колись. Може, в дитинстві. Може, під час тієї програми, яку ніхто не згадує. Nullus… це не лише хтось. Це щось. Система. Лабораторія. Код.

В цей момент на підлозі під дзеркалом засвітилось невидиме чорнило. Слова з’явились, наче під УФ-світлом:

«Той, кого нема, завжди перемагає, бо його не можна спіймати. Але ти можеш обрати: пам'ять чи захист.»

— Що це означає? — прошепотала Лея.

— Що ми вже в грі, — відповів Вирій. — І ставка — не просто спогади. Ставка — ми самі.