7.12 — Смак зради, запах правди

— Тесса… чуєш мене? — голос ніби з-під води.
— Тесса, очі відкрий…

Світ був плямами. Її думки — ще більшими. В голові шуміло, як в офісному блендері на максимум.

Вона кліпнула. Над нею — силует. Чіткий, знайомий… і трішечки тривожний.

— Ерік? — прошепотіла.

— Я тут, я з тобою. — Він стис її руку, ніжно, як тоді… як…

Коли саме?
Тесса раптом не могла згадати.
Перше їх знайомство… розмилось.
Перша спільна справа… ніби фрагмент у тумані.
Навіть їх перша поцілун… був поцілунок? Чи вона уявила?

— Що відбувається? — запитала вона, сівши. Все тіло ломило, а в голові — тріщини.

Вирій і Лея стояли поруч. Похмурі. Лея — зі сльозами на щоках. Вирій — з тінню злості на вилицях.

— Ми вибрались, — сказав Вирій. — Ледь-ледь. Той клон… він зник. Але ми маємо проблему.

— Більшу, ніж галюциногенні стіни? — Тесса намагалася жартувати, але в голосі — тріщала втома.

Лея кивнула і простягнула щось схоже на скляну табличку — сенсорний фрагмент з кухні.

— Це залишилось. Флеш-пам’ять. Але щось із нею… дивне. Вона містить ваші спогади.
— Наші? — перепитала Тесса, дивлячись на себе у віддзеркаленні таблички.
— Які саме?

— Не всі. Лише деякі. Фрагменти. І вони… переписуються.

Тесса застигла.

У неї перед очима пройшов спалах:
вона — в офісі. Папки на столі. Вирій — у пальті.
Лея регоче, їсть піцу з морквою.
Ерік поруч. Він щось каже.
Але його слова — беззвучні.
Лише губи, що рухаються. Без значення.

— Я втрачаю себе? — запитала вона ледь чутно.

— Ні, — впевнено відповів Ерік. — Ми тебе не дамо. Навіть якщо доведеться заново тебе навчити, хто ми. Хто ти.

— Що викликало це? — запитав Вирій, повертаючи розмову до справи. — Та кухня? Приправа?

— Обоє, — сказала Лея. — І більше. Є щось глибше. Хтось використовує смак і його відсутність, щоб втручатись у найважливіше — пам’ять, ідентичність, зв’язки.

— Якесь джерело? — запитала Тесса. — Людина? Організація?

Ерік глянув на них. Потім дістав зі свого рукава згорнутий клаптик паперу — записку.
Він не хотів казати одразу. Але час вийшов.

— У тій кухні я знайшов це. Ледь не згоріло. Там… координати. І ім’я.

— Яке? — Вирій насторожився.

— Nullus.

Пауза. Ніхто не дихав.

— Це як… «Ніхто» латиною, — прошепотіла Лея.

— Саме так, — підтвердив Ерік. — Але в світі, де пам’ять можна стерти, ім’я «Ніхто» — найнебезпечніше з усіх.

І тоді Тесса згадала…
Один фрагмент.
Першу фразу, яку сказав Ерік, коли вони тільки познайомились:
«Мене важко знайти. Але ще важче забути.»

І вона розплакалась. Беззвучно. Тому що саме забувати — вона і почала.

— Ми знайдемо цього «Nullus-а», — сказала вона, стискаючи записку. — І повернемо все.

Але в глибині душі вона знала:
це лише початок.