6.27 - Пастка

07:03. Вихід зі сховища. Атмосфера важка, мокра.
Ніхто не говорить. Ніхто не сміється. Навіть Тесса з Еріком мовчать, наче бояться, що слово — це спусковий гачок для нового вибуху.

Вони вже майже дійшли до старого мосту, що веде в місто, коли Лєя помічає щось дивне.

— Чекайте… Ви бачите це?

На асфальті — світлі круги, наче лишені чимось гарячим. У центрі — срібляста ложка. І ще одна. І ще. В ряд.

— Це пастка, — каже Ерік, різко зупиняючись. — Ми занадто ідеально вивелися сюди. Це слід.

Але вже пізно.

Клац!
Під ними — підлога провалюється. Всі летять. У пітьму.

07:09. Підземелля.

Вони опиняються в масивному бетонному бункері. Камери. Мікрофони. І… дзеркала.
Лея підходить до одного. Там — Вирій. Але він... усміхається чужою посмішкою.

— Це не я, — каже Вирій, обертаючись до інших. — Це знову він. Чорний.

Та Лея вже на межі.

— Кожна пастка веде до тебе. Кожен раз, коли ми щось дізнаємося, з’являється чергова "тінь", яка хоче нас вбити. І кожна з них — твоє обличчя!

— Ти думаєш, я хотів цього? — Вирій не витримує. — Я не просив народжуватись із кодом у венах. Я не обирав цю гру.

— Але ти міг обрати нас! — її очі блищать від злості. — А ти постійно тікаєш! Ти хочеш все вирішити сам! Ти не довіряєш нам!

Тесса намагається втрутитись, але Лея підіймає руку.

— Ні, Тессо. Дай йому сказати.

Вирій стоїть мовчки. Потім, нарешті, каже:

— Може, це і правда. Я тягну за собою небезпеку. І якщо я піду, ви будете у безпеці. Тож... Я йду.

— ЩО?! — вигукує Тесса. — Та ти з глузду з’їхав?!

— Саме так, — каже він з ледь помітною усмішкою. — І, можливо, тільки там я знайду відповіді.

Він розвертається і йде в темний коридор бункера.

07:23. В іншому крилі. Вирій на самоті.

Він йде, навмання, через брудні коридори. Його супроводжує лише відлуння власного дихання і звук крапель, що капають із труби.

— Ти ж сам хотів правди, — звучить голос. Він не його. Він… десь поруч.

— Покажися, — каже Вирій.

З-за повороту виходить… він сам. Але без емоцій. Без тепла.

— Я — те, чим ти міг би стати. Те, що Архітектор вважав ідеальним. Але ти зламався. Ти... став людиною.

— Я обрав бути людиною.

— Помилка.

І тоді починається. Бій.

Вони зіштовхуються, мов дзеркальні хвилі. Один тінь, інший — вогонь. Один зліплений із коду, інший — із болю, вибору й друзів, яких не хоче втрачати.

І саме в цю мить у битву вривається Лєя — вся в подряпинах, але з блиском в очах.
— Я не дозволю йому втратити себе. Навіть якщо він хоче.

Вона активує інжектор з новим кодом, створеним Еріком. Вводить Вирію в плече.

Удар. Світло. Чорний зникає, мов розчиняється.

07:46. На поверхні.

— Ти справді думав, що ми тебе лишимо? — питає Тесса.

— Ну, я... — Вирій опускає очі.

Ерік, стоячи трохи осторонь, посміхається крізь втому:

— Дружба — це коли тебе хочуть вбити, але все одно рятують.

Вирій дивиться на Лею. Вона киває, але додає:

— Я все ще зла.

— Я все ще каюсь.

Вони тиснуть один одному руки. Залишаються триматись.

У самому кінці:

На їхньому планшеті блимає новий сигнал.
Ім’я відправника: Архітектор.
Тема: “Нульовий кодекс: фінальний етап”.