Хроніки Пі і Ца: детективні історії

6.18 — «Той, що був першим»

Ніч.
Вітер шелестів крізь вікна, наче шепотів щось про минуле. У кабінеті Тесси стояло легке тремтіння — не від холоду, а від передчуття.

Вирій зайшов мовчки. В руках — маленька дерев’яна шкатулка. Стара. Потерта. З символом кола, розірваного посередині.

— Це те, що залишив мені Архітектор. Єдине, що не знищилось при вибуху.

Він поставив її на стіл. Тесса зупинилась — щось у цій коробці змусило серце битися частіше.

Вирій відкрив. Всередині — лист і фото.

На фото — маленький хлопчик, років п’яти. У нього знайомі очі. Дуже знайомі.

— Це я, — сказав Вирій. — А поруч… Архітектор. Мій творець. Мій… батько.

Лист був короткий:

«Якщо ти це читаєш, значить, “Тінь” прокинулась. Але ти не він. Ти — вибір. Ти — шанс. Нульовий кодекс — не помилка. Це надія. У твоїх руках — правда. А правда, сину мій, завжди болить. В.»

Тієї ж ночі.

У підвалі агенції щось клацнуло. Стара система охорони активувала автоматичний сигнал.

— Візитер? — прошепотів Ерік, підключаючись до системи.

На екрані — чоловік у довгому пальті, лице закрите, але рухи надто знайомі. Він легко уникнув камери, ніби знав, де вони. Він… усміхався, дивлячись прямо в об'єктив.

— Це не може бути, — прошепотіла Лея, яка стояла за спиною Еріка.

— Це… не Вирій. Але це він.

Сцена переслідування.

Незнайомець увірвався до сховища, де зберігали залишки сироватки та обломки з лабораторії. Вирій, Тесса й Лея кинулись навздогін. Почалась погоня крізь підземні тунелі, яких навіть вони не знали — їх колись створив сам Архітектор як запасний шлях втечі.

Там, у темряві, вони зіткнулись.

Він справді був як Вирій. Але інший.
Очі — глибші, темніші, усмішка — майже божевільна. І голос…

— Вітаю, брате, — сказав він. — Нарешті ми знову вдвох.
Сутичка.

Все було як на межі сну: блискавична атака, удари, рухи віддзеркалені — як бій з власним відображенням.

— Це Чорний? — крикнула Лея.

— Ні. Це гірше. Це… Перший.

Перший прототип. Той, що не мав стримувань. Той, що був відкинутий.

Вибух. Частина тунелю завалилась. Незнайомець зник у диму, але залишив після себе речі:

— Маленький ключ. І жетон. З цифрою «00».

Повернення до агентства.

Ніч. Втома. Мовчання.

Тесса роздивлялась жетон.

— Нуль-нуль… Це що, до Вирія був ще один?

Вирій кивнув.

— Нульовий — це я. А той… був ДоНульовим. І ми більше пов’язані, ніж я хотів би.

Тесса дивиться на фото маленького Вирія. Стискає його в долоні.

— Ти не тінь. Ти — людина. Можливо, не звичайна. Але… моя команда. І, певно, щось більше.

Він підходить ближче. Її рука — тепла. Його — тремтить.

— Дякую, — шепоче він. — Мені треба було це почути.

Світло гасне.

Залишаються лише їхні тіні — на стіні, одна біля одної.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше