6.16 — «Контакт»

Ніч була неприродно тиха. Навіть для околиць агентства, де зазвичай, попри містичні справи, співали птахи, а вітер грався гілками. Але цієї ночі все завмерло.

Тесса прокинулася першою. Вона не знала чому — просто відчула. Якби вона була радіоантеною, то точно б сказала, що хтось навмисне посилає сигнал страху просто в неї в мозок.
— Ви це чуєте?.. — пошепки сказала вона, виходячи в хол.

— Нічого не чуємо, бо нічого немає, — озвався Ерік із дивана, куди перебрався після того, як усі розійшлися.

— От саме це і страшно, — відповіла вона. — Надто тихо.

І тут Вирій різко схопився.

— Зловив координати, — сказав він, тримаючи у руках невеличкий кишеньковий девайс. — Після того сигналу комп’ютер автоматично згенерував точку. І я знаю це місце.

— Що там? — Лея вже стояла біля них, зібрана, як завжди.

— Точка V. Колишня лабораторія біоекспериментів, закрита після великої пожежі. Її не повинно бути на мапах. Але вона є — в мені.

Тесса скривилась:

— Це звучить так, ніби ти комп’ютер із вбудованим навігатором.

— Можливо, так і є, — сказав Вирій. — Але тепер час увімкнути режим "пошук істини".

Виїзд був швидким.

Темна машина мчала засніженими дорогами. Ерік за кермом, Тесса на передньому, Лея й Вирій ззаду, перевіряють спорядження.

— А як ти думаєш, Чорний справді там? — спитала Лея.

— Він залишив слід. Значить, хоче, щоб ми його знайшли, — відказав Вирій. — Але не обов’язково живими.

— Як приємно, — буркнула Тесса.

Точка V

Промислова будівля, зруйнована ззовні, але жива зсередини.
Як тільки вони увійшли — світло ввімкнулось.

— Очікували нас, — прошепотів Ерік. — Хто б не був тут — він грав у цю гру ще до нас.

У коридорах — дзеркала. Усюди. А на стінах — дивні написи:

«Клон. Код. Контроль. Воля?»
«Хто з нас — ти?»
«Пам’ятай те, чого не було».

Вони дійшли до центральної зали. І раптом — різкий звук. Щось металеве впало позаду.

— Лишайтесь тут, — сказав Вирій. І зник у тінях.

Тиша. Напруга. І тоді Тесса повернулась до Лєї:

— Він змінився?

— Він став… собою, — відповіла Лея. — І саме це мене лякає.

Сутичка.

Вирій у темному коридорі. І з протилежного кінця — він.
Чорний.

— Привіт, брате, — сказав він. — Або… я?

— Чого ти хочеш?

— Свободи. Як ти. Але мені її не дали. Тож я прийшов взяти.

І він кинувся вперед. Сутичка була блискавичною.
Однакові рухи. Дзеркальні удари. Двоє однакових — різних.

І тоді Лея вривається. І бачить… як двоє Виріїв тримають один одного за горло.

— Не стріляй! — кричать обидва.

— Лея! Це я! Він бреше! — каже один.

— Ні! Він копія! Я справжній! — каже другий.

— Де ми зустрілись вперше?! — кричить Лея.

— На виставці цифрових кавових машин, ти втопила телефон в еспресо!

— На даху! У нас був обшук! — каже другий.

Вибух.

Щось летить у стіну. Сигналізація. Все починає горіти.

Ерік і Тесса вриваються, витягують Лею і одного з Виріїв. Але якого?

Таємна кімната відчиняється. І Вирій (той, що з ними) встигає витягти з неї схему. Вона палає, але дещо встигає зберегти.

"Нульовий кодекс: Розділ 2. Включення. Пам’ять не є правдою. Але може бути ключем."

Фінал.
У машині тиша.

— Ви впевнені, що це був він? — питає Тесса.

— Так, — каже Лея. Але тихо. Сумніви в очах.

Вирій мовчить. А в нього в кишені — флешка з записом із кімнати.

І на записі — слова Чорного:

"Одного дня вона дізнається, хто ти насправді. І коли цей день прийде — вибери: правда чи любов."