6.8 — Залишковий код

Вони зайшли до ангару на покинутому складі в зоні між залізницею та портовими резервуарами — місця, де навіть GPS хрипів, мов зламана трансляція.

— Камери глушить, сигнал падає, — сказала Лея, ховаючи планшет. — Це точно те місце з файлу флешки.

Тесса кивнула. На ній була нова темно-зелена куртка зі значком агентства, і рішучість в очах — та сама, яку Вирій завжди помічав у найнебезпечніші моменти.

Ангар був темний, запорошений, але всередині — чиста, свіжа підлога, нові дроти вздовж стін, термінали з залишеними моніторами. Щось тут було не так.

— Тут недавно працювали, — прошепотів Ерік, піднімаючи уламок пластикової картки. — Але що?

БАХ!

Вибух прогримів раптово. Не сильний — димовий, але вистачило, аби Лея впала, а Вирій прикрив її тілом.

— Вони знали, що ми прийдемо, — прошепотіла вона. — Це пастка?

— Ні, це… застереження, — сказав Вирій. — Вони показують, що стежать.

І тут він завмер.

Посеред диму, в тремтливому світлі прожектора з високої балки, стояла постать.

Тонка, знайома. Трохи сутула. Тримала в руці… ложку.

— Кухар?.. — Тесса озирнулася. — Це не може бути…

— Він мертвий, — пробурмотів Ерік. — Я бачив. Ратон вбив його.

— Це не він, — сказав Вирій. Але голос його здригнувся.

Постать нахилила голову. Ложка виблискувала в руці, мов жезл. А тоді — щезла, як марево.

Вирій різко схопився, розвернувся — нікого.

— Ви це бачили? — спитав він.

Але Лея й Тесса мовчали. Вони нічого не бачили.

— Вирію… — обережно почала Лея. — Ти знову бачив щось?

— Так. Але не знаю, чи воно було справжнє.

У повітрі повисла напруга.

— Це було як… глюк. Немов спогад, що вклинюється в реальність. Я бачив кухаря. Його усмішку. І пана Ратона. Все одночасно. Як у сні, тільки наяву.

Тесса підійшла ближче, торкнулась його плеча:

— Це знову через "смак смерті"? Може, залишкові ефекти?

— Можливо, — сказав Вирій. — Але що, як це не глюк? Що, як хтось грається з моєю свідомістю? Що, як це… пов’язано з тим, ким я є?

Ерік, досі мовчазний, підійшов до стіни. Він відчинив одну з панелей — за нею був сервер, працюючий. І розетка зі слідами перегріву.

— Хтось використовував це місце для запуску чогось. Здається, відеосимуляцій або нейроінтерфейсів, — сказав він. — А ще тут є… карта пам’яті.

Він подав її Вирію.

Той узяв її — і на мить уся кімната нахилилась. У голові пролунав звук металевого гудіння, і він знову побачив самого себе — молодшого, невиразного, але явно себе. У лабораторному халаті. І ще когось — силует, що тримав планшет і казав:

— «Цей прототип — нестабільний. Але й потенціал у нього безмежний. Ми назвемо його “Нульовий кодекс”».

Шшш…

— Вирію? — Лея торкнулась його обличчя. — Що ти бачиш?

— Щось… з мого створення. Перші кадри. Перші слова. Але я не пам’ятаю цього.

Він подивився на неї, очі тремтіли. Потім — на Еріка.

— Ви знали більше про мене, ніж я сам?

Ерік мовчав. Але погляд його був сповнений провини.

— Може, час дізнатись усе, — сказав він. — Поки цей "двійник" не встиг знищити те, що лишилось від правди.

І саме тоді монітори в ангарі знову блиснули. Один увімкнувся. На ньому — коротке відео. Силует із ложкою. Камера, що знімає з плеча когось, хто заходить до лабораторії.

Підпис: «01_Нуль_Альфа. Пробудження»

Всі троє стояли мов укопані. Починалося щось більше. Глибше.

І значно небезпечніше.