6.3 — Дзеркало без відбитку

Коридор, куди повертали, наче співав холодом. Світло моргало. Кожен їхній крок — лункий, не свій. Здавалося, простір сам шепоче: Не заходь. Обернись.

— Codex-Zeta… — прошепотіла Тесса. — Якщо це твій антипод, він… такий же як ти?

Вирій мовчав. А потім — повільно:

— Ні. Він — такий, яким я мав бути, якби не зустрів вас. Якби не навчився сумніватись. Якби залишився просто механізмом правди. Без серця. Без вибору.

І тоді він вийшов.

Фігура у темному. Статура — один в один як у Вирія. Але очі… синтетично сірі, віддзеркалення пустоти. Він зупинився за кілька метрів, подивився на Вирія — й усміхнувся, наче впізнав старого знайомого, якого хоче знищити.

— Вітаю, брате. Давно не бачились. А я все думав, коли ж мене ввімкнуть — щоб завершити те, що ти зіпсував.

— Це не гра, Зето, — сказав Вирій. — Це життя.

— Життя? — в голосі Зети ковзнув крижаний сміх. — Ти живеш у маячні. Думаєш, що правда — це щось живе? Ні. Вона — формула. І її треба виконувати. А хто не вписується — видаляється.

Тесса вже тримала пістолет, націлений на новенького «двійника».

— Він завдасть шкоди?

— Він уже її завдав, — тихо відповів Вирій.

Сутичка була не фізичною — психічною.

Codex-Zeta вмів говорити словами, які підрізали віру. Він звертався до Тесси:

— А ти знаєш, що він — не людина? У нього немає минулого. 

Твої обійми — для машини. Йому запрограмували емпатію. Він просто відтворює.

До Леї:

— Ти боїшся, що кохаєш привида. Що обрала когось, кого завтра можуть перезавантажити.

І до самого Вирія:

— А ти… Ти хочеш бути людиною? Брати провину? Заздрити, сумніватись? Добре. Тоді відчувай повну вагу всіх, кого не врятував. Всіх, кого довелося зрадити, щоб зберегти моральність.

Вирій затремтів. Не фізично. Всередині. Щось ламалось, хруснуло.

Тоді Лея підійшла ближче, взяла його за руку.

— Ми всі — неідеальні. Але коли ти обрав бути не просто інструментом, а другом, детективом, коханим — ти вже перестав бути машиною. І став собою.

— Я… я відчуваю страх, — прошепотів Вирій.

— А це значить, ти точно живий, — сказала Тесса, поруч.

І тоді Codex-Zeta кинувся вперед.

Але його зупинив постріл. Важкий, прицільний.

Це був не хтось із них. Це було… щось інше.

З іншого боку коридору з’явилась тінь. Жінка. Сиве волосся, халат вченого, але очі — сповнені болю.

— Досить, — сказала вона. — Я — доктор Енелі Крон. І я створила Codex-лінію. І зараз я її завершу.

Codex-Zeta впав. З іскрою, як лялька, що втратила нитки. Але в останній момент він прошепотів:

— Ви знищили брехню. Але правда… тепер буде вільна.

Доктор Крон стояла мовчки. Потім подивилась на Вирія.

— Я не мала права створювати тебе. Але якщо вже помилилась… принаймні, помилка вийшла людяна.

Вона вийняла з кишені щось мале — USB-модуль. Простягнула.

— Тут — рештки «Нульового кодексу». Те, чого ти ніколи не бачив. Можливо, воно допоможе… або зашкодить. Але вибір тепер твій.

На виході Лея, Тесса й Вирій мовчали.

— Що ти зробиш з тим модулем? — запитала Тесса.

Він подивився на небо.
— Збережу. Але не активую. Я більше не хочу шукати правду. Я хочу будувати її.