5.30 — Скло, що ріже серце

Лабораторія N-кухаря дихала злом. Холодні коридори мерехтіли аварійним освітленням, а в повітрі висів гіркий запах металу, вологи й страху. Лея прокрадалася вздовж стіни, серце калатало в грудях, наче збиралося вирватися — не від страху, а від жаху за Вирія. Вона ще не знала, де він, але відчувала — близько.

Клон Вирія стояв попереду, мов тінь справжнього, і всміхався.

— За мною, — прошепотів він. — Я знаю, де твій справжній герой.

Лея вагалася — він був схожий, занадто схожий. Але в його очах було щось… не те. Холод. Порожнеча.

Він завів її у приміщення з величезною колбою. Усередині — нічого.

— Ти маєш туди зайти, — тихо сказав він. — Для перевірки. Сканування. Це безпечно.

Але замість сканера — з отворів у підлозі почала заповнюватися колба густою темною рідиною. Запах отрути вдарив у ніздрі. Лея зрозуміла: це пастка.

— Ти не мій Вирій, — прошепотіла вона, б’ючись об стінки колби. — Випусти мене!

Клон лише посміхнувся й відійшов у тінь.

Справжній Вирій — в іншому крилі лабораторії. Прикутий до металевого стільця, побитий, закривавлений. Його катували. Він бачив усе через прозору перегородку: Лею у скляній пастці, що повільно наповнювалась жахливим розчином.

Він кричав її ім’я, але скло було звуконепроникним. Його голос — тільки ехо у власній голові.

— ЛЕЯ! ЛЕЯ!! — волав він, розриваючись.

Сльози текли по брудному обличчю. Відчай став паливом. Він рвонув ланцюги з усієї сили. Один. Другий. Кров. Біль. І воля.

Метал не витримав.

Він вирвався. Вирубав охоронця — один удар, безжальний. Пробіг до сусідньої кімнати, розбив скло — побачив Лею, що вже наполовину у рідині, задихалась, з очима, повними жаху.

— Ні, ні, ні… — шепотів він, стукаючи в скло. — Тримайся, Лея. Я тебе люблю. Ти чуєш? Я… ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!

Скло не піддавалось. Він не думав. Просто почав бити кулаками. Знову і знову. Кров, біль, уламки. Але воно тріснуло. І врешті вибухнуло, виливши отруйне вариво назовні разом із тілом Леї.

Вона не дихала.

— Ні… Ні… Лея… — він кинувся до неї. Розпочав штучне дихання. — Повертайся. Ти мусиш…

Тиша. І… ковток повітря. Слабкий подих.

— Вирій? — прошепотіла вона.

— Я тут. Я з тобою, — сказав він, плачучи, і поцілував її в губи.

В іншій частині лабораторії — Тесса і Ерік. Обоє озброєні. Атмосфера наелектризована. N-кухар залишив їм повідомлення. У ньому — прямий наказ: «Знищ своє серце. Якщо не можеш — воно зрадить тебе».

Тесса стояла з пістолетом, націленим на Еріка.

— Скажи мені, що ти не зрадив нас, — просила вона.

— Я зрадив, — відповів він. — Але не тебе. Ніколи тебе.

— То чому? — її голос тремтів. — Чому ти робив усе те?

— Бо… я любив тебе ще до того, як дозволив собі це зрозуміти. А коли зрозумів — було пізно. Я втрапив у павутину. Її павутину, — він мав на увазі Аґату.

— Я не можу… — Тесса затулила очі. — Я мушу…

— Я не прошу пробачення. Просто — стріляй. Але знай, що кожного разу, коли я сміявся поруч із тобою — я був справжнім. Я був тим самим Ерíком, якого ти… можливо…

Постріл. Кров. Ерік впав. Тесса опустилась поруч, розриваючись між криком і мовчанням.

— Чому?! — прошепотіла вона.

Його очі були ще відкриті. Він дихав. Слабо. Але живий.

Усе вибухало.

Клони панікували, система летіла шкереберть. Десь неподалік Вирій ніс Лею в безпечне місце. В іншому крилі Тесса волокла Еріка, що слабо стогнав, до виходу.

І десь у глибині коридору, серед уламків та диму, стояв N-кухар.

Він дивився на монітори. І усміхався.

— Все за планом. Все до останньої краплі.