5.29 - Справжні зникли, а це вже особисте

Карта, яку Тесса розгорнула на столі, була зім’ята й трохи заплямована кетчупом. Це надає їй шарму, подумала Лея, але вголос не сказала — бо не той був момент. Навколо неї вже давно не було простих моментів.

— Отже, — промовила Тесса, вказуючи на один із маркерів, — останній раз справжнього Вирія бачили отут. Це було за день до того, як з’явився перший "він", що не міг знайти горіховий сироп.

— І перший “я” в той же день нібито повернулась із перевірки камер безпеки в лабораторії, — додала Лея, зосереджено вдивляючись у позначки. — Але я цього не пам’ятаю.

— Це класика, — буркнув Ерік. — Вони могли замінити вас буквально між двома кліпаннями.

Тесса кинула на нього погляд:

— Цікаво, звідки ти так добре це знаєш?

— Ой, давай без цього. Я два дні говорив правду після тієї піци. Мої знання — чисті, болісні і здобуті з потом.

— Ага, з потом на лобі, коли ти признався, що думаєш про Тессу щовечора перед сном, — відмахнулась Лея.

— О, почалося, — скривився Ерік. — Давайте не повертатись до мого публічного самознищення.

— Це був твій блискучий дебют у жанрі романтичної самосаботажної комедії, — підкинула Тесса. Але очі її залишались уважними. Вона вже думала далі.

У кухні агентства панував організований хаос. Лея споряджала рюкзаки з технікою, Вирій перевіряв карту вентиляційних каналів (одночасно жуючи шматок гавайської піци, яка час від часу моргала ананасом), а Тесса пильно оглядала скляну банку з підозріло тихими оливками.

Клонована їжа вела себе все дивніше.

— Щойно мій тостер почав смажити хліб на честь своїх "предків", — сказав Вирій з підозрілим виразом обличчя. — Мені здається, що сніданок більше не наш друг.

— А мені здається, що оця піца в холодильнику почала дружити з салатом, — додала Лея. — Вчора чула, як вони щось шепочуться. Салат щось про “зелену революцію” казав.

— Ну, — пожартував Ерік, — хоч хто-небудь ще, крім мене, має особисте життя.

Лея пирснула.

Тесса не сміялась. Вона стояла біля вікна, тримаючи кухоль кави з написом “Пила каву – зник дублікат”. На обличчі застигла тривога. Усі її інстинкти були напружені. Вона вже кілька днів відчувала: щось не так. І не лише з їжею.

Тут поруч опинився Ерік.

— Слухай, — почав він тихо. — Можна чесно?

Вона кивнула. Без усмішки.

— Я не знаю, що там у тебе в голові зараз. Але мені страшно не через місію. А через те, що… я тебе підвів. Не раз. І, може, я сам той самий клон, не знаю. Але я все ще тут. Не клоноване бажання тебе захистити, не фальшиві почуття. Справжні. І якщо ти коли-небудь скажеш, що віриш мені — я більше ніколи не зроблю жодної дурниці без тебе.

Тесса мовчала.

— Це було чесно, — додав він.

Вона зітхнула і відповіла, не дивлячись:

— Якщо ще раз збрешеш — навіть випадково — я змушу твою каву закохатись у піцу і зрадити тебе перед світом.

— Оце вже звучить як стосунки, — полегшено сказав він.

Усі четверо — Тесса, Ерік, Лея й Вирій — зібралися перед виходом. Схованка на околиці чекала. За їхніми спинами — будинок, у якому ще зберігались жарти, плани, нова кухня і надія. Попереду — таємниця, небезпека і, можливо, зустріч із тими, хто міг би розповісти правду.

А можливо — лише дзеркало, що відбиває страх.

— То що, йдемо? — запитала Тесса.

— Йдемо по себе, — відповіла Лея.

Вирій підморгнув:

— І якщо серед нас будуть ще “ми” — розберемось по дорозі. Але попереджаю: якщо клон мене кращий у грі на укулеле — я капітулюю.

Ерік засміявся, і вони рушили.

У холодильнику тим часом ананас і салат досягли згоди щодо маніфесту.